Читати книгу - "Любомир Гузар. Хочу бути Людиною"

10 лютого 2011 року Блаженніший Любомир Гузар повідомив про те, що папа римський Бенедикт ХVІ прийняв його відставку з посади Верховного архієпископа Української греко-католицької церкви. Це не стало абсолютною несподіванкою — патріарх неодноразово натякав на таку можливість, нарікаючи на старість та фізичні недуги. Він майже повністю втратив зір і вже користувався слуховим апаратом. Але головне не це. Йому було що передати своєму наступнику, і він хотів це зробити сам.

У тому, як Блаженніший Любомир Гузар залишив свій пост, знову бачиться демонстрація «меж норми», приклад того, як треба йти з влади і того, що з неї часом треба йти, навіть якщо в тебе є всі можливості і права утримувати її довічно. Сенсаційність рішення Гузара полягала саме в цьому — у добровільності відмови від влади, якою він міг цілком легітимно користуватися до гробової дошки. Гузар показав, як поводиться людина, яка дбає про майбутнє. З українського політичного істеблішменту на той час він — один із небагатьох, хто в принципі здатний на такий жест. Допоки ти спроможний піти з влади, ти можеш у ній залишатися — це означає, що влада тебе не поневолила. Своїм прощальним жестом Блаженніший продемонстрував просту істину: ти можеш розпоряджатися владою, а вона тобою — ні.

Це здавалося особливо яскравим на тлі хмар, які насували в українській політиці: нещодавно обраний президент Янукович не приховував, що збирається скористатися перемогою вповні й що він нікому нічого не забув. Останні надії Помаранчевої революції спливли. Надходив навіть не «заморозок» — швидше реакція. На цьому тлі відхід Гузара з керівної посади багато хто сприйняв депресивно — як відступ «головних сил». Але були й оптимісти, упевнені в тому, що старий патріарх намагається розв’язати собі руки, що він збирається працювати далі на ідеї, які не збігаються з програмою нової влади, але при цьому не хоче, щоб через це постраждала церква. Гузар перейшов у статус «приватної особи» і міг говорити тільки від свого імені. Це була розумна обережність. У нової влади, із-за плечей якої визирали кремлівські зорі, не було жодних симпатій до уніатів.

Зречення Гузара трохи згодом напівжартома на­звали «репетицією для папи Бенедикта», який теж (уперше за кілька сотень років) покинув папський престол за життя. Блаженніший Любомир своїм відходом створив прецедент.

Гузар міг дозволити собі піти, адже був упевнений, що тим самим він не покидає свою справу, а продовжує її. «Це не суттєво, щоби Верховним архієпископом був саме я, — говорив Блаженніший в інтерв’ю. — Провід не є суть. Я вже не маю здоров’я, щоби керувати всім. Але я ще й не в домовині — можу думати, говорити, писати. Усі ті зміни, поступ не від мене залежать. До того ж, церква вже трохи інша. Синод — це велика кількість людей, яких щось направляє і об’єднує. Я не мушу бути провідником: приходить час, коли треба передати важелі людям, які мають більше сили. Навіть фізичної. …Шептицькому не було легко. Сліпому не було легко. Любачівському не було легко. Мені не було. І тому, хто прийде за мною, легко не буде. Але це не трагедія. Нам є на що спиратися. У нас міцна основа. Тому змінам керівництва не варто надавати багато значення».

Гузар бачив необхідність власноручно передати владу спадкоємцю. «Спокуса Єфрема Сирина», — так завжди називав владолюбство Блаженніший, — у травмованому суспільстві і в кожному його представникові діяла занадто сильно. Це виявлялося в різноманітних галузях суспільного і людського життя, у тому числі в житті церков. Зміна влади скрізь і завжди перетворюється на драму, фінал якої передбачити складно. Патріарха це не влаштовувало. Звісно, православна формула про «Бог управить» була йому прийнятна, але він звик думати, що «Бог управлює» за допомогою тих, хто не сидить склавши руки.

Гузар мав плани щодо своєї церкви. Він задіяв до їх реалізації гідних людей і став гарантом того, що людський ентузіазм не пропаде намарно. Спосіб, у який в Україні переходила влада, — ця лотерея, що розігрувалася на емоціях та амбіціях і часом призводила до справжніх конфліктів і розколів, створювала загрозу для розвитку і поступу того, чого вдалося досягнути. Блаженніший — найменшою мірою диктатор. Призначити собі наступника одноосібно він не міг.

На Синоді єпископів, що зібрався в Брюховичах 23 березня 2011 року для обрання нового предстоятеля УГКЦ, трималася інтрига. За перебігом Синоду уважно спостерігали, висловлювали припущення, обговорювали можливих кандидатів і жартували щодо того, хто з них «заходить папою і виходить кардиналом», а хто має справжній шанс. Ці жартівливі аналогії з виборами папи римського містили в собі частку правди: за 20 років УГКЦ стала церквою, якій надавали чимале значення в Україні не лише її парафіяни, а й люди, далекі від церковного життя. Під керівництвом Гузара УГКЦ стала вагомим чинником суспільного життя в нашій державі.

Про те, що Блаженніший лобіюватиме на посаду Верховного архієпископа когось «із молодих», було відомо. Він не приховував, що хоче бачити на чолі церкви представника молодшого, вихованого в Україні та сформованого вже за Незалежності покоління владик. Молода країна потребує молодої церкви. Молоді священики і владики й самі, здається, із задоволенням юрмилися навколо патріарха. Люди справді нової, уже нерадянської формації могли повною мірою оцінити інакшість свого предстоятеля, яка в багатьох із них викликала цікавість і прагнення його наслідувати.

Гузар хотів бачити на чолі церкви молодого владику, а не старого (нехай мудрого і вмілого адміністратора, але «перехідного папу», що належав до покоління, безумовно, героїчного, проте травмованого). Риси, які виробляють у людях роки боротьби, не завжди придатні для мирної розбудови. Окрім того, «перехідні папи» необхідні церкві, щоб «узяти дихання» перед стрибком у невідомість — приходом до влади на довгі роки молодого понтифіка, який буде гнути свою, доленосну для цілої церкви лінію. В УГКЦ не було можливості «узяти дихання», вона мала рухатися далі, бо й без того втратила намарно кілька десятиліть. На тлі швидкоплинних політичних і соціальних обставин церкві й самій треба залишатися динамічною та енергійною, а це якості більше властиві молодості.

Синод, що зібрався в Брюховичах для виборів нового Верховного архієпископа, оповитий легендами. У цьому немає нічого дивного, адже до цієї події була прикута увага широкої публіки, а саме в такій напруженій атмосфері народжуються легенди, правдивість яких потім ні підтвердити, ні спростувати ніхто не наважується.

Синод спочатку не здивував. Більшість голосів здобув один із найстарших і найавторитетніших владик УГКЦ, висвячений ще в підпіллі. Це було передбачувано і, можливо, тому перша реакція на його ім’я викликала в масах спостерігачів одночасно і розуміння, і розчарування — не так особою владики, як тим, що не сталося жодної сенсації.

Однак це виявилося б надто просто. Публіка звикла очікувати від УГКЦ чи радше від Гузара чогось особливого, «іншого» — і вона це мала. Обраний голосуванням владика так і не став патріархом УГКЦ. Легенда свідчить, що, дізнавшись про результати голосування, патріарх Любомир запросив цього владику на розмову віч-на-віч. Ніхто не знає (а вони самі навряд чи розкажуть), про що говорилося за зачиненими дверима. Але вийшовши, владика відмовився від наданої йому честі. Синод голосував ще раз, і в результаті цього «другого туру» в лідери вийшов єпископ Буенос-Айреський Святослав Шевчук. На той час йому ледь зрівнялося 40 років.

Невдовзі молодий предстоятель був інтронізований у Патріаршому соборі в Києві. Загальна думка столиці була така: ліпший вибір зробити неможливо. Публіка закохалася у нового предстоятеля УГКЦ з першого погляду: він не справляв враження ані тіні, ані