Читати книгу - "Бекомберґа. Ода моїй сім’ї"

— Я підійду пізніше. Скоро.

Зона, придатна для життя, — асторономічний термін, яким позначають місце у Всесвіті, де може виникнути життя. Небесне тіло має перебувати на певній відстані від зірки, щоб не спопеліти від сяйва і щоб не заледеніло все живе.

— Ти завжди любила дерева, — каже Лоне, трохи заглибившись у парк.

Зараз пізня зима, у Клокхуспаркен дерева давно стоять голі й мертві; здається, ніби їм уже не під силу знов одягнутися в листя. Зараз так швидко западає темрява, дедалі важче викликати ці сни.

— Так, я знаю, — кажу.

— Чому?

— Може, через те, що вони тягнулися до світла і води. Через те, що здається, наче вони моляться, коли схиляють над річкою свої тендітні стовбури.

— Хто може втішити дерево?

— Напевно, весна. Перше сонячне світло. Маленькою я завжди думала, що взимку дерева лише прикидаються мертвими.

Лоне підводить на мене погляд великих красивих очей.

— Напевно, з Їмом те ж саме. Він занепадає, а на весну оживає знову.

Я нічого не відповідаю, вона простягає до мене руку. Я тримаюся за неї. Її долоня така холодна, зовсім замерзла і маленька, ніби у Маріона.

— Єккі, ти засмучена?

— Ні, тепер вже ні.

— А коли ти перестала сумувати?

— Можливо, тоді, коли з’явився Маріон. Може, це тому, що він виявився хлопчиком.

Її очі широко розплющені, такі ясні і чисті, ніби вона щойно їх умила.

— Тому, що він виявився хлопчиком?

— Так, тому що він — не я. Не знаю, як це пояснити.

— Єккі, не потрібно нічого мені пояснювати; думаю, я розумію.

— Справді?

— Так. Інакше я б не прийшла сюди.

Якось дитиною, ще до того, як піти до школи, я поглянула на Їма і зрозуміла, що він не бачив світло-зелених дерев, які хиталися понад нами. Я завжди любила їхні величезні крони і корені, думала, що вони захищають мене від небезпек, це делікатне світло, яке вони пропускали крізь своє листя до людей.

Їм стояв поруч, я торкнулася його руки.

— Їме, ти бачиш ці дерева?

— Які дерева?

— Берези, сосни, ну, не знаю, оті великі дуби.

Але він справді не бачив їх. Усе проходило повз нього, він стояв, курив сигарети, і слухав Вітин голос, який кричав усередині нього, а я ніколи не могла його перекричати.

Я часто гралася в Обсерваторіелунден, поки він відсипався п’яний у затінку. Лежав на траві, скоцюрбившись у позі ембріона, і здавалося, ніби йому снилися кошмари, ніби уві сні за ним щось гналося. Великі дерева захищали нас, пропускаючи земне світло на його спляче тіло. Бувало, ми ходили в Обсерваторію і дивилися на зорі крізь великий телескоп. Зненацька вся кімната заповнювалась небом, здавалося, наче ми залишили Землю позаду. Зіркам було цілком байдуже, хто ми або те, що Лоне знову поїхала і ми залишилися одні у місті, він і я, і що він увесь час пив з тієї маленької пляшки, яку тримав на дні тенісної сумки. Перед нами тонкими делікатними покривалами нависала атмосфера, а за нею була вічність і зірки. Я гадала, що він був п’яний, бо потребував цього, і коли ми стояли в обсерваторії перед широким небом, здавалося, наче ми — єдині живі люди, котрі залишилися на Землі, і він сказав, що одного дня моя зірка злетить зі своєї орбіти і впаде на землю переді мною, і що все буде моїм, якщо я цього забажаю.

— Будь обережна зі своїми бажаннями. Тепер усе збу­вається.

Однієї ночі після мого народження Їм і Лоне посадили в Обсерваторієлунден невеличке дерево. Вони називали його дитяче деревце, а потім дівчаче, і в дитинстві кожного дня народження ми сиділи серед високих дубів під тим деревцем сріблястої верби, їли канапки і солодкі тістечка. Коли Їм переїхав від нас, ми вже не бували там разом, і я почала приходити туди сама.