Читати книгу - "595 днів совєтським вязнем"

Але найбільше почув я на Лубянці про т. зв. збірну відповідальність членів родини, коли зпоміж неї когось заарештують. Всі вязні, що сиділи зі мною в різних камерах, журилися не тільки ходом слідства у своїй справі, але не менше й долею тих членів своєї рідні, які залишились на волі. Неодному з них думка про рідних, зокрема про жінку і дітей, відбирала сон. Та відповідальність членів родини розтягалася в двох, а властиво в трьох напрямах: 1) коли хтось з її членів належав до категорії репресованих, себто був заарештований; 2) коли родина мала якогось свого члена за кордоном, і про це довідалася влада; 3) коли сама совєтська влада висилала когось за кордон, байдуже, з якою метою: як свого політичного, торговельного або військового представника, чи найзвичайнішого службовця або добре вишколеного аґента-шпигуна. Всі ті люди, залишивши свої родини чи когось з найближчих на місці, де вони жили, відповідали своєю поведінкою за їх долю. Сотні тисяч таких. родин, що мали якогось репресованого члена або когось з близьких за кордоном, потерпіли за це втратою волі, або навіть життя.

А скільки я наслухався тоді про те, як то совєтська влада карає жорстоко за т. зв. «аварії» (катастрофальні випадки)! І яке це було далеке від того, що я знав про цю справу в інших державах! Наприклад скоїлась на якійсь лінії залізнича катастрофа, чи катастрофа корабельна на Дніпрі, Волзі або іншій ріці. В такому випадку НКВД дошукувалося з правила якогось зорганізованого «саботажу» і при кожній такій нагоді заарештовувало десятки причасних і непричасних до справи людей. Винні в «аварії» мусіли знайтися! І при відомих слідчих методах справа кінчалася майже завжди засудом більшого чи меншого числа «винних» на довгі роки каторжних робіт, а нерідко й кількома смертними присудами. Особливо широко оповідали вязні про одну таку ще свіжу залізничу катастрофу, після якої суд засудив на смерть кількох членів залізничного персоналу як «злісних саботажистів» і присуд на них виконано. А за короткий час виявилось без найменшого сумніву, що ті люди не мали ніякого відношення до катастрофи і їх розстріляно зовсім невинно. В цьому випадку не була наражена на дальші репресії бодай родина невинно розстріляних. В багатьох інших подібних історіях, де згинуло невинно теж немало людей, не було й такої «сатисфакції».

Взагалі ж треба сказати, що жорстокий режим, получений завжди з терором, і вся та диявольська система запанували всевладно на всіх безмежних просторах Совєтського Союзу і під їх обухом страждають всі народи СССР. Справді: від молдавана аж до фина всі благоденствують… Але з розмов з вязнями різних національностей і різного соціяльного походження я виробив собі погляд, що розмірно найслабший терор застосовує НКВД ггаки в самій Москві. Це тому, бо там перебувають всі закордонні місії і представництва чужих держав, які, хоч як їм утруднено якийнебудь контакт з населенням, все таки могли б довідатись дещо про розміри урядових репресій у Москві і подати відповідні звіти до своїх держав. Інша справа — далеко від Москви, особливо в країнах з інородним населенням: там НКВД у своїх акціях не знає ніякого стриму, ніякого гамульця та не оглядається на ніщо і «працює» постійно на пострах всього населення.

В тих довгих місяцях наслухався я теж немало про всі страхітти т. зв. Єжовщини, що лютувала в рр. 1936-38 на всіх просторах СССР і забрала кілька міліонів людських жертв. До нашої камери прибув один вязень, що сидів передше в іншій камері Лубянки разом з одним колишнім секретарем Єжова; той секретар оповідав, що на основі його записок за два роки урядування Єжова розстріляно 75-80. 000 осіб, а близько 3 міліони людей запроторено до вязниць і концентраційних таборів. І такий страшний злочин супроти всіх народів СССР закінчився кінець-кінців ліквідацією одного тільки Єжова. А відповідальній за те пекло на землі всій злочинній кліці під проводом Сталіна не впав і волос з голови. Чи можливе щонебудь хочби приблизно подібне в якійсь іншій державі світу?

Автім навіть у тих часах, коли я сидів на Лубянці і проклятої памяти Єжовщину згадувано вже тільки як якусь несамовиту мару, я чував від слідчих кількома наворотами про З міліони шпигунів і диверсантів, яких, мовляв, могутня армія НКВД мусіла зліквідувати на території СССР. Що це таке, і що то за влада, що мусить ліквідувати 3 міліони шпигунів і диверсантів? І хто з нормально думаючих людей повірить, що на території СССР було 3 міліони шпигунів і диверсантів, а не власних нещасних громадян, які чомусь не подобались органам НКВД і тому прийшлося їх зліквідувати?! І ще одна справа: яку силу представляє там само НКВД, і скільки міліонів озброєних до зубів у всі роди зброї членів воно має, коли мусить боротися з міліонами власних громадян, які поважились виявити чимнебудь своє невдоволення, або взагалі не подобались органам влади.

В тодішніх розмовах з вязнями розбирали ми нераз питання, який відсоток людей сидить у вязнидях і концентраційних таборах СССР, а який в інших європейських державах. І виходило таке, що навіть у Польщі сиділо в найтяжчих роках найвище 100. 000 осіб у вязницях, себто 0. 3% загалу населення, тоді коли в СССР було постійно 10-12, а то й більше міліонів засуджених людей, себто 6-8% населення. А коли нещасні запроторені почули від мене, що в такій наприклад Швеції повіває густо-часто навіть на тюрмах у великих містах білий прапор — знак, що там під ту пору нема ніодного вязня, їх здивуванню не було кінця. Щойно тоді вони усвідомлювали собі вповні всю свою трагічну долю особисту і таку ж трагічну долю всіх народів, що примушені жити під страшним ярмом червоних деспотів з Кремля.

Скільки то разів доводилось мені чути і читати такі фрази: «Сила і насильство — це засоби буржуазії». Коли ж засобами буржуазії є сила і насильство, то як у такому разі назвати ті засоби, що їх уживає супроти всіх підчинених собі народів уже понад 30 років уповні безкарно совєтська влада?

Як довго вязень під слідством, він позбавлений всякого звязку зі світом. — Чому з тюремних камер