Читати книгу - "Українська Повстанська Армія і Армія Крайова: Протистояння в Західній Україні (1939-1945 рр.)"

Усе це сприяло тому, що загальною характерною рисою в українсько-польських стосунках на всіх територіях спільного проживання двох народів на межі 1941–1942 рр. стала взаємна ненависть. Мусимо це констатувати, щоб зрозуміти причини кривавого українсько-польського конфлікту, що наближався.

Підсумовуючи викладене вище, зазначимо, що початок Другої світової війни і поразку II Речі Посполитої, якої остання зазнала внаслідок агресії з боку Німеччини і СРСР у вересні 1939 р., провідні тутешні й емігрантські польські та українські військово-політичні сили, а також верстви населення, що їх підтримували, зустріли неоднаково. Якщо для перших ці події стали національною катастрофою, то другі в основній своїй масі по обидва боки річок Буг і Сян сприйняли їх як визволення з-під споконвічного польського панування і побачили в цьому можливість для відтворення української держави з входженням до її складу всіх українських етнічних територій.

Утім ще якийсь час в обох сторін формально залишався шанс дійти згоди і спрямувати свої національно-визвольні зусилля в одному напрямку — на боротьбу проти обох агресорів. Особливо в цьому була зацікавлена польська сторона. Польський емігрантський уряд, до складу якого увійшли, здавалось, досвідчені військові і політики, що користувалися довірою та авторитетом у західних «альянтів», а також діячі польських підпільних осередків, створених на окупованих довоєнних територіях II Речі Посполитої, доклали певних зусиль, аби пом’якшити антипольську налаштованість усіх українських організацій і, насамперед, ОУН, та залучити їх до антигітлерівської коаліції.

Проте ті спроби, що робилися в цьому плані керівними польськими військово-політичними колами на території Франції, виявилися недостатніми, а по великому рахунку і даремними. За умов, коли польські офіційні особи безкомпромісно відстоювали принцип непорушності довоєнних кордонів II Речі Посполитої, а ОУН як найрепрезентативніша сила західноукраїнського суспільства з такою ж безкомпромісністю доводила право українців на створення УССД з входженням до її складу всіх без винятку етнічних українських земель, досягнути якихось домовленостей було неможливо.

Агресія Німеччини проти Радянського Союзу й участь у ній ОУН на боці першої ще більше загострили взаємини між українськими і польськими організаціями, а також між українською і польською людністю на територіях їхнього спільного проживання і, передусім, у західноукраїнському регіоні. Переважна більшість західних українців вітала німецьку армію, сподіваючись на краще, ніж було за Польщі і СРСР, життя. Ставлення до німців змінилося лише після того, як ті відмовили політикам з ОУН у їхньому праві на проголошення державної незалежності України й ілюзорність обіцянок окремих німецьких військових щодо надання Україні такого статусу стала очевидною. Однак невизнання нацистами Акта від 30 червня 1941 р. не привело до негайного переходу ОУН на антинімецькі позиції.

Та сама гітлерівська агресія, навпаки, сприяла зближенню між поляками і Москвою. Після укладення відповідних політичної і військової угод польський емігрантський уряд та підлеглі йому підпільні організації на окупованих територіях розпочали співпрацю з СРСР, зокрема в питаннях організації саботажно-диверсійної і розвідницької діяльності в тилу вермахту, а також формування в Радянському Союзі армії, до якої мали увійти раніш заарештовані органами радянської влади польські військовополонені та підпільники. 3 грудня 1941 р. Польща і СРСР фактично стали союзниками у війні. Шлях до досягнення порозуміння між українськими і польськими незалежницькими силами назавжди було відрізано.

Перші серйозні поразки вермахту на Сході і, як наслідок цього, великі людські та матеріальні втрати Німеччини призвели до запровадження німецькою окупаційною адміністрацією з метою утримання спокою в тилу та поповнення фронту репресивних заходів щодо підкорених народів. Ці заходи знову-таки стали ще одною причиною роз’єднання української та польської громад, прирікаючи їх на виживання за рахунок одна одної.

Серед багатьох питань періоду державотворення ОУН, які виникли вже на самому початку цього процесу, чи не найважливішим виявилося ставлення до національних меншин, зокрема до того етносу на західноукраїнських землях, який до війни був тут панівним. В умовах відродження і створення власних державних структур націоналізм ще донедавна цілком гнобленої української нації був приречений на заперечення будь-яких проявів націоналізму колись панівної польської нації, а в багатьох випадках — і на відкидання національно-культурної терпимості та толерантності до всього польського. Тому довоєнні гасла та заклики ОУН антипольського спрямування набули в період її державотворчої діяльності програмного оформлення у вигляді конкретних ідейно-політичних засад української внутрішньої політики.

Питання національної політики ОУН у 1941 р. ще дуже слабо досліджене вітчизняною історіографією, а тим більше — зарубіжною[205]. Проте збережені документальні джерела, хоча і нечисленні, дають змогу це зробити та сформувати погляд на порушену проблему.

Як вище зазначалося, в основу політичної програми так званого Революційного Проводу на чолі із С. Бандерою, покликаного до життя після розколу в ОУН актом від 10 лютого 1940 р., лягли програмні постанови II Великого збору ОУН у Кракові від квітня 1941 р. Згідно з ними головна мета цієї програми полягала «в боротьбі за українську великодержавність шляхом здійснення націоналістичної революції» і «визнання добра української нації — найвищим добром на землі»