Читати книгу - "Українська Повстанська Армія і Армія Крайова: Протистояння в Західній Україні (1939-1945 рр.)"

Мета «української революції» виходила із визнання лідерами ОУН лише національних засад в організації світу, а також культивування ними ідеї про цілковите національне самовизначення народів та необхідність пробудження всіх національних культур на противагу інтернаціоналізму, що, на їхню думку, тільки і могло забезпечити новий європейський та світовий порядок.

Центральне гасло багатьох оунівських програмних документів — «Україна понад усе» — становило самоціль для ОУН. А тому якщо в майбутній Українській державі й мала бути визнана свобода сумління, то «лише для визнавців тих культів, які не йшли в розріз з добром, мораллю та звичаями української нації»[207].

Керівники ОУН визнавали також свободу думки і преси, але знов-таки тільки в «рамках національного добра». Усе, що «йшло врозріз з національним добром», за їхнім глибоким переконанням, підлягало суворій забороні.

ОУН визнавала, що навіть громадянином Української держави та або інша особа мала ставати не через самий факт народження на українській землі, але «засвідчивши своєю життєвою поставою гідність їм бути». Зрозуміло, що ставлення до нацменшин у майбутній Українській державі визначалося їхнім власним ставленням до революційної боротьби українського народу. А згідно з «Вказівками на перші дні організації державного життя» польських селян можна було й асимілювати, «переконуючи їх в тому, що вони — українці, тільки латинського обряду»[208].

Українська воєнна доктрина й організація також мусили бути побудованими на питомих українських вартостях, з урахуванням винятково українських історичних традицій та відповідно до ідеологічно-програмних і політичних завдань і цілей ОУН. Остання приймала концепцію побудови армії лише на націоналістичних засадах і при цьому планувала поширити «мілітарне» виховання на весь народ. Лідери ОУН боролися за «створення ідеологічно і політично вихованої армії, свідомої своєї мети, націоналістичної за духом, опертої на засаді загальної військової повинності»[209]. Представникам нацменшин, звичайно, можна було знайти своє місце в побудованій на таких засадах армії, але дуже важко.

Керівники ОУН вважали, що власником землі на українській території може бути тільки українець. У зв’язку з цим поставало питання про визначення території Української держави. Із Західною Україною (Волинню і Східною Галичиною) було все зрозуміло. У постановах II Великого збору ОУН з цього приводу зазначалося: «Майбутнє Західної України зв’язане нерозлучно з національно-визвольним рухом усього українського народу. Тому ОУН поборює шкідливі для справи визволення думки про можливість сепаратного вирішення долі Західної України». І далі: «ОУН поборює акцію тих польських угруповань, що змагають до відновлення польської окупації українських земель. Ліквідація протиукраїнських акцій з боку поляків є передумовою унормування взаємин між українською й польською націями»[210].

Стосовно української етнічної території, що знаходилася західніше так званої лінії Керзона (Холмщина, Підляшшя, Надсяння, Лемківщина), питання ставилося таким чином: «ОУН на Західних Окраїнах Українських Земель змагає за скріплення українського характеру тих земель засобами, залежними від умовин і політичної доцільності, й прилучення їх до Української держави, а не до польських земель»[211].

Період державного будівництва починався з моменту проголошення Української держави, отже, з вибухом революції. На той час згідно з інструкціями служби безпеки Проводу ОУН від травня 1941 р. мали бути зібрані «персональні дані про всіх визначніших поляків, членів підпільних організацій, які у відповідний час пробували б зорганізувати відповідний виступ». У перші дні революції служба безпеки мусила також подбати про «знищення всіх зовнішніх слідів чужинецького панування (державних знаків, шильд, пам’ятників, назв вулиць і т. д.)»[212]. Провід ОУН давав наказ на «опечатання всіх книгарень й бібліотек, конфіскацію всіх шкідливих книжок». Служба безпеки мала також «виготовити докладний список заборонених книжок і провести акцію за очищення приватних бібліотек»[213].

За принципом моноетнічності мала бути побудована майбутня Українська держава відповідно до програмних та ідейно-політичних засад ОУН відламу А. Мельника. У нарисах проекту Основних Законів, або Конституції України, підготовлених у 1940 р. одним із провідних оунівських ідеологів Миколою Сциборським, Українська держава проголошувалася «авторитарною, тоталітарною, професійно становою державою». Її політичний устрій будувався на засадах націократії, основними складовими якої були національна солідарність, надкласовість та позапартійність[214].

Уся повнота влади в Українській державі мала належати Українській Нації, яку (владу) Українська Нація здійснювала через Голову Держави — Вождя Нації, що уособлював її суверенітет і єдність. Державною мовою Української держави була мова українська. Національними церквами в державі визнавалися лише Українська Православна Автокефальна Церква з Патріархом у Києві й Українська Греко-Католицька Церква з Митрополитом у Львові[215].

Існування всіх політичних партій, груп, організацій та ідеологічно вільних гуртів в Українській державі заборонялося. Єдиною ідеологією, що «мала виховувати громадян України, була ідеологія Українського Націоналізму, а одинокою формою політичної організації суспільства була ОУН». Організація українських націоналістів мала служити «підставою державного ладу й чинником виховання нації та організації суспільного життя»