BooksUkraine.com » Фантастика » Пригоди. Подорожі. Фантастика - 82 📚 - Українською

Читати книгу - "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 82"

120
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 82" автора Євген Олександрович Філімонов. Жанр книги: Фантастика / Пригодницькі книги. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 39 40 41 ... 76
Перейти на сторінку:
чого іншого, необхідного для більш-менш нормального існування людини. Що ж робити? Як їм допомогти? І раптом дзвінок з аеропорту. “Через три години до Макви вилітає невеликий літак, ви зможете передати трохи продуктів своїм товаришам”, — повідомив черговий по аеродрому, конголезький льотчик Роже. Він учився в Радянському Союзі і був моїм хорошим другом. За годину я вже був на аеродромі Майя-Майя, а ще за годину на зарослому слоновою травою полі, що гучно називалось аеропортом Маква, мене радісно вітали збуджені співвітчизники.

Переді мною стояли дев’ятеро схудлих, змарнілих моїх колег, які в дуже важких побутових та кліматичних умовах вели нелегку роботу, навчаючи дітей племені батеке. З літака вивантажили картоплю, капусту, цибулю, борошно, м’ясо.

Ввечері в будинку “сов’єтіків” зібралось багато людей. Тут були партійні керівники району, директор місцевого ліцею, конголезькі і французькі викладачі. Перший тост було проголошено за розвиток радянсько-конголезької дружби, за радянських людей, що подають різносторонню й безкорисливу допомогу народові Конго.

— Іноді ми просто дивуємось мужності і витримці радянських товаришів: хоч би як їм було важко, вони не сумують, — сказав директор ліцею.

— Так, — втрутився в розмову викладач фізики Владислав Нестеров, — останній тиждень був справді важким. Кінець триместру, контрольні роботи, підсумки, а тут ще зразу троє з нас захворіли на тропічну малярію. На додаток до всього вичерпались наші продовольчі запаси, а з Браззавіля як на те три тижні нема літака. На “сімейній раді” групи постановили відрядити мене до найближчого села по провізію. А це двадцять з гаком кілометрів від Макви. Якщо пощастить, то вдасться купити у місцевих селян кілька курей або трохи дичини. Трапляється, мисливці продають м’ясо антилопи, газелі, мавпи або крокодила.


Наші земляки перезирнулися — м’ясо останніх двох тварин вони навіть у найважчі часи не наважувались їсти.

— На світанку ми вдвох з провідником-конголезцем рушили в дорогу, — розповідав далі Нестеров. — Ішли довго, не зустрівши на лісовій дорозі жодної живої душі. Мій супутник без угаву розповідав різні історії про таємниче зникнення багатьох його одноплемінників, про те, що це явна справа рук секти Занзіба, яка звила собі гніздо у Макві. Щоб вступити до цієї секти, треба неодмінно вбити людину, спотворити її труп і підкинути родичам. Той, хто не послухається ватажків секти, змушений покінчити з собою. Зовсім недавно на очах у багатьох жителів Макви один юнак заліз на верхівку пальми, накинув зашморг на шию і, прив’язавши другий кінець за пальмову гілку, стрибнув униз. Гілка зламалась, і він гепнувся на землю, сильно забившись. Проте, незважаючи на біль, він знову виліз на пальму і повторив спробу. Цього разу вдало. Юнак віддався дияволові. Його тіло втратило гнучкість і захиталось на мотузці. І тут почалось незбагненне. Чоловіки, жінки, діти роздягли покійника і заходились бити його палицями, кидати в нього камінням. Божевілля охопило всіх.

Несподівано провідник замовк, швидко відскочив убік із стежки і сховався за дерево. Я зробив те саме.

Назустріч нам бігло четверо чоловіків, тримаючи на плечах дві товсті жердини, до яких було прив’язане щось схоже на мішок. Коли бігуни порівнялися з нами, я побачив у мішку напівсидячого покійника. Мені стало якось не по собі, а тут ще ця розповідь про секту Занзіба і ці непрохідні джунглі навкруги. Процесія пробігла мимо. Ніхто з чоловіків не звернув на нас уваги. Провідника знову прорвало, і він провадив далі: “А недавно в одному селі брат повісив брата. Налякані жителі покинули село. Вони нічого не взяли з собою, все лишилось на місці. Це село прокляте, і горе тому, хто побуває там. А недавно…”

“Ну годі, — перервав я оповідача, — ти, напевне, знаєш і веселіші історії?”

“Аякже, ось недавно у мого сусіди померла дружина…”

“Слухай, чоловіче, давай я тобі що-небудь розповім, а ти помовч. Ось, наприклад, ти вважаєш себе хорошим мисливцем? — Провідник ствердно кивнув. — А чи знаєш ти спосіб, як упіймати дев’ять живих слонів? — Мій супутник зацікавлено подивився на мене. — Треба спіймати десять, а одного зразу ж відпустити”. Якусь хвилину конголезець спантеличено мовчав, переварюючи почуте, а потім голосно зареготав.

Опівдні ми підійшли до невеличкого села, що тонуло в густій тропічній зелені. Село зустріло нас звуками тамтама. “Ну, нам пощастило, — каже провідник, — іде показ наречених”.

У тіні кокосових пальм і апельсинових дерев на голій землі півколом сиділи люди різного віку. В центрі півкола танцювали шестеро дівчат, оголених до пояса, в спідничках із слонової трави. Темп звуків тамтама був спочатку повільний, потім дедалі швидший і швидший… Раптом одна з дівчат, років чотирнадцяти, попрямувала до нас. Обвішана намистом, браслетами і сережками, із загадковою усмішкою, що підкреслювала сліпучо-білі зуби, з очима, що горіли як жарини, вона привертала до себе загальну увагу. В її танці були одержимість і самозабуття. Ноги, запорошені червонуватим пилом, весь час рухалися, тупотіли. На тугих дівочих грудях підскакувало, подзвонюючи, металеве намисто. Руки дівчини, весь її вигляд збуджував присутніх, які щось вигукували і теж тупотіли ногами.

“Вам пощастило, вона обрала вас”, — з жалем сказав провідник.

“Як це — мене? Я ж прийшов сюди не танцювати, а по провізію”.

“Тоді віддайте її мені! — з явним глузуванням промовив провідник тоном, яким звичайно говорять з людиною, коли в ній украй розчарувались. — А курей можна купити он у тій крайній хатині”.

Мій супутник почав танцювати разом з дівчиною, несамовито трясучись і поступово віддаляючись від загального кола, ну а я попрямував до вказаної хатини. Біля дверей, просто на землі, сидів чоловік і з задоволенням пив білу, як молоко, рідину, — пальмове вино.

Привітавшись, я виклав своє прохання.

“О, сьогодні це зовсім неможливо. Нема їх сьогодні”, — байдуже відповів господар. “Як нема? Адже кури он ходять”. — “А хто їх спіймає? Моїх жінок нема. Всі вони працюють далеко на полі”. — “А хіба ви не можете цього зробити?” — “Що ви, це ж жіноча робота!” — з почуттям власної гідності відповів господар. Довелося мені самому виконувати “жіночу роботу”. Це виявилось не простим ділом. І все-таки після години безперервної біганини дві курки попали в мій мішок. Я був задоволений, а господар від душі посміявся, спостерігаючи цей спектакль.

Отак і живемо на екваторі. І спимо не зовсім нормально, — голова в південній півкулі, а ноги у північній. Як тільки ноги змерзнуть, я зразу ж їх на південь. Змінив півкулю, і все гаразд.

З дедалі більшою цікавістю слухав я розповідь Владислава і думав про наших людей, про їхню нелегку працю. І, ніби вгадавши мої думки,

1 ... 39 40 41 ... 76
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пригоди. Подорожі. Фантастика - 82», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 82"