Читати книгу - "Чарівна діброва"

У деревах пугукали сови, і краєчок неба на сході почав ясніти. Передсвітанковий вітер злегка шелестів у коронах дерев. І, як то буває в оповіданнях про страхи й духи, рятунок приходить нагло й несподівано: пані Женя з’являється самочинно. Вона жила внизу, під кімнатою Меласі, і рух у цій кімнаті, скрипіння дверей і розмова не давали їй спати.

— О, яке щастя, яке щастя, що ви прийшли! Я не знала, в котрій ви кімнаті, забула запитати. Бачите, він у хаті й реве, що не можна!

Женя стає навколішки біля дверей шафи і нишпорить під ними своїм випробуваним вішаком.

Тихо. Невже?..

Є! Виліз. Чорний, страшний отакенний! Крила так і сяють, так і срібляться. Хоробра Женя його вішаком по голівці та по голівці, та по спині, та по самому серці.

Влучила! Лежав мертвий.

— О-о! — зідхнула Мелася з полегшею. — Ще візьміть крізь папір та викиньте за двері. Знаєте, ці звірі хитрі: він може тільки причаїтися, а як ви вийдете, він знову почне своє.

Мило усміхнувшись, Женя виконала й те прохання. Мелася дякувала за спасіння, і в неї були сльози в очах. Віч-на-віч небезпеки людина така самітна, і немає їй нівідкіля помочі, нічийого захисту.

Тиха нічка вступила в кімнату. Мелася лягла в ліжко з полегшею.

— Алеж я поставила на ноги всю Діброву, — думала, каючись. — І адміністрацію. Їх щось не видно з цими інсектобомбами. Треба хоч відкликати.

Одягатись і знову йти до правління та ще в таку пору і знову непокоїти людей? Ні, Мелася вже воліла наразити їх на труд і тому на куснику паперу написала: «Зловили й убили. Дякую». Таку велику карту причепила на двері.

Мелася дрімала. Але сон її відлетів. Спокійний, глибокий сон на дозвіллі. Їй щохвилини вчувалися кроки людей, що йдуть з тією бомбою. То знову зривалася й прислухувалась, їй бо плелося ві сні, що хтось прочитав «зловили й убили» і, певно, доніс до Брайтону, до поліції. Зараз застукають у двері, і почнеться переслухування!

Зорі вже хилилися поза дерева, і заясніло небо на сході, як Мелася, вкінці, заснула.

Екстермінатори так і не прийшли газувати. Ані тієї ночі, ані наступної. Поліції взагалі ніхто не повідомляв, натомість усі гості, що встали раніше від бідної Меласі, читали повідомлення й сміялися: швидко бо розійшлася вістка про нічні події та відвагу Жені та боязливість Меласі. Женя виросла в очах гостей на справжню героїню. Тим більше що, коли Мелася зустріла її при обіді в пластовій кухні і дякувала їй за порятунок, Женя заявила:

— А, знають пані, я страшно боюся цвіркунів! Просто вмираю від страху перед ними!

Подумайте: не дивлячись на такий величезний страх, Женя хоробро боролася з ворогом!

Довго й багато ще потім розказували про цю подію.

І знову постали дві партії: проти і за Меласю. Перших залишім, бо це самозрозуміло: як можна робити такий неспокій вночі з приводу такої дурниці! Але другі — о, вони розказували страшні історії: де, коли і кому вліз цвіркун у який прохід і котру дірку і яка це жахлива подія.

Це зовсім оправдувало Меласю.

Був початок липня, і Петро косив траву. Трок-косарка кульгав, підстрибував на нерівному праворуч адміністраційного будинку, і Петро лаявся:

— Ти такий американец, як они всі ту. Їсти би-с їв, газу ти не настарчит. А робити ти ся не хоче. Трава м’яка, молода, їв би, а ти…

Петро вимкнув мотор і задумався. Нагадалося, як, ідучи до роботи, брав кусень чорного, тяжкого хліба, а Василина приносила з городу молоду цибулину. Біла цибуля аж пахнула, налита соками, а зелена гичка аж просилася, щоб її з’їсти. Аж слина збиралася в роті. То було їдження! Правда, і тут Петро посадив цибулю, але що вона варта, та американська цибуля? Як усе тут — негідна.

«Або — хліб… Шкода, що індзінєр возит. Їсти не кортит. Такий білий, як труп, що довго в воді лежав. До рота не йде. Птахів годувати, і то не дуже їдят…»

І правда: перед будинком валялися куски хліба. Ще вранці кількоро птахів прилітало та клювало. А вже потім цілий день хліб валявся, і ніхто його не їв.

«… хіба мурашки го розносят. Ту всьо нелюдське. Ви би кинули такого хліба в нас з хати, то бисте виділи, як го рознесут. Правда, де там