Читати книгу - "Відьомська доба"

— Добре, пане, нехай одужує.

Шум віддаляється. Трава під обличчям червона і слизька…

Я відьма. Вони ПОВИННІ бути злими.

Клавдій провів мотоцикліста очима. Почекав, поки щезне за поворотом.

І ще — поки мине тремтіння. Руки трясуться, аж цигарка мало не падає.

Він був надто доброї думки про себе. Як про людину зі сталевими нервами і стовідсотковим захистом; та ось прийшло шмаркате дівчисько, навмання тицьнуло пальцем — і стоїть Клавдій Старж на узбіччі й тремтить…

Нічого собі — «дівчисько». Нічого собі — «навмання». Так, завиграшки, виокремити в його душі найважчий, найпекучіший тягар. І перетворити на зброю.

Ні, вона не зрозуміла, що зробила. Просто хотіла вжалити — що ж, свого вона досягнула…

Бачив він досвідчених, ініційованих відьом, які намагалися зробити з ним щось подібне. Тоді він сміявся й обертав їхню зброю супроти них самих, а зараз…

Не втримався.

Треба визнати, вона це витримала мужньо. Він ударив майже з усієї сили. Цілком утратив над собою контроль. Давно йому не натовкали носа…

Йому захотілося сісти в машину і поїхати за патрулем; натомість він підійшов до простертої дівчини і сів поруч.

Добрий захист. Чудове здоров’я. Кров — дрібниця. Хлюпнула з носа і вже запеклась.

Він раптом згадав, як у дитинстві годинами простоював біля клітки з лисицями. Єдине лисеня, яке народилось у неволі, брудна затуркана істота, в яку чим тільки не кидали — це саме лисеня чекало його в дощатому будиночку; коли ж долікувалося, повзло на животі через усю клітку і через ґрати тикалося гострою мордою в його долоню. Куди потім поділося воно? Що відвернуло Клавдія від сумних відвідин звіринця?..

Все, досить сентиментів. Він — Великий Інквізитор, який ледве не прибив до смерти молоду неініційовану відьму.

Вода в каністрі була несподівано холодною. До ломоти в зубах. Це добре.

Івга ловила пружний щедрий струмінь; бризки намочили светр, начхати, однаково — пропав. Що за літо, коли треба ходити в светрі. Минулого року в цей час була спека…

Звичайні думки «ні про що» були захисною реакцією. Вона думала про траву і кульбабу. Про погоду і візерунок в кутику її носовичка, купленого в «Галантереї» два місяці тому…

— Що болить?

Боліло, здається, все. Але якось знехочу, тупо. І при кожному порухові голови — морок перед очима.

— Що ж ви зі мною панькаєтесь? Здайте в ізолятор, та й годі…

— Лягай на спину. Хустинку на обличчя.

Вона вибрала місце без кульбабок. Не хотілося руйнувати білі кульки; раз зіб’єш — назад не повернеш.

— Дуже боляче було?

Нестерпно… Знизала плечима:

— Дурниці… Трішки.

Її голову підняли; потилиця лягла на жорстке і тепле. На коліна, причому в мить дотику її вдарило слабким розрядом струму.

— Не смикайся… так треба. Батьки в тебе живі?

— Навіщо…

— Просто так. Цікаво.

— Мати. Я їй з півроку не писала.

— Не любиш?

— Люблю. Тому і… думала — влаштуюся… тоді напишу, втішу…

— Може, хворіє? Може, їй допомогти треба? Не писала — звідки ти знаєш, що вона жива-здорова?

Івга помовчала. Понад силу розтулила повіки — у небі порожньо. Безхмарно. Безпташно.

— Мені брат сказав… він гарний хлопець, надійний. Старший брат. Молодший — той лобуряка… Сказав — їдь собі. Коли з’явишся — і тобі буде гірше, і всім. Відьми — вони всі безрідні?

— Не всі. Але більшість.

— Шістдесят два відсотки?

Повз них проїхала машина. Ледь уповільнилась — але не зупинилась.

— Назар не… ніколи не одружиться зі мною. Він не може побратися з відьмою. Це нормально. Ви ж також не змогли б.

Інквізитор посерйознішав:

— Я… Я зміг би.

Від подиву вона навіть трішки підвелася. Слабість одразу взяла своє — Івга знову відкинулась.

— Скажи, Івго. Ти пам’ятаєш, що ти мені казала?

— Я прошу вибачення, — видушила вона.

— Вибачення не прийнято. Пам’ятаєш? Могла б повторити?

— Ні. Я… забула.

— А ЗВІДКІЛЯ ті слова прийшли, пам’ятаєш?

— Не знаю…

Кров, яка зовсім було зупинилась, полилася знову. Івга притиснула до обличчя мокру хустинку.

  (ДЮНКА. КВІТЕНЬ)

Зранку він попросив вибачення у Юлека. Втішений примиренням, той весь день сюркотів, як коник, і робив Клаву безліч дрібних приємностей.

Клавдій не поїхав у місто. Чесно відсидів заняття і повернувся до кімнати, де влігся на ліжко поверх ковдри і міцно заплющив очі.

Учора він ледь уникнув загибелі. Безглуздої і страшної; уяві його не бракувало подробиць, він шкірою відчував відгомін того болю, який був уготований йому вчорашнім збігом обставин. Дивним збігом.

«Нави, зазвичай, спілкуються з людьми задля того, аби вбити. Зрівняти шанси…»

Зрівняти… Вічно мокре волосся… Цікаво, вона пам’ятає, як знайшла смерть… у воді? Що відчувала? Як рвалися легені? Як судомилося тіло? Як хотілося кричати, але язик провалився у горло?..

І він також помер би у воді. Іншою смертю, але…

Гарна парочка. Дюнка в купальнику і він у піні…

Він зціпив зуби.