Читати книгу - "Відьомська доба"

Докія — не людина?!

І він заплакав од щемкого каяття.

Каяття надало йому сил. На світанку наступного дня він уже цілував подругу в уста, які швидко теплішали, і почуття провини перед нею було таке велике, що навіть не довелося долати бар’єр першого дотику. Дюнка була жива, вона дивилася злякано і закохано, і Клав сказав їй, що сьогодні виконає будь-яке її бажання. Хоче бачити її щасливою.

Дівчина закліпала. Клубок підступив йому до горла — так давно він пам’ятав цю її звичку. Знак розгублености, подиву, збентеження; «кліп-кліп» довгими віями. Тільки цілковитий кретин зможе після цього повірити, що «це не люди. Порожня оболонка…»

У нього звело щелепи. Від люті.

— Я хочу… — несміливо почала Дюнка. — На повітря. До лісу… Весна ж.

Клав закусив губу. Місто та передмістя — повні небезпек і ворогів, але бідна дівчинка, як вона знудьгувалася у чотирьох облізлих стінах. Як їй задушливо і самотньо…

— Підемо, — прошепотів він. — Погуляємо…

За дві години дороги він утомився, як за цілий день безперервного іспиту. Вони тричі змінювали машини, і шлях їхній виглядав химерною кривою — зате жодного разу не зустріли ні поста дорожньої інспекції, ані наряду поліції.

Патруль чугайстрів вони бачили лише одного разу, здалеку. Клав завмер і відчув, як у його руці крижаніє волога Дюнчина долоня; кілька довгих секунд світлофор витріщався жовтим оком, потім змилосердився і спалахнув зеленим, машина повернула геть од патруля…

За містом панувала весна.

Вони вийшли з машини на півдорозі поміж двома кемпінгами — й одразу ж заглибились у ліс. Дюнка замітала полами плаща перші зелені травинки, картатий кашкет її з’їхав на потилицю; Клав тримався поруч і ледве тамував бажання закурити.

Двічі вони зустріли такі самі парочки, одночасно полохливі й доброзичливі; Дюнка посміхалася і махала їм рукою. Клав м’яв пачку в кишені та відчував, як крижана брила, яка з’явилася у грудях опісля зустрічі з чугайстрами, потроху тане і зникає. Ніхто не забере в нього кохану. Ані силою, ані брехнею. Ось так.

Вони сиділи перед крихітним вогнищем, підкладали до нього пухирчаті ялинкові гілочки і дивились одне на одного крізь тремтливе повітря. Здавалося, обличчя Дюнки танцює. Темні пасма на чолі, вологі очі, вуста…

Солонуваті на смак. І зовсім не холодні. Язик шерхкий, мов у кошеняти. А шкіра пахне не водою — весняним димом ялинкового багаття.

Він часто дихав, стримуючи… сльози, чи що? Не пам’ятає він своїх сліз. На могилі Дюнки, начебто. Давно. Тільки тепер він повірив нарешті в її реальність. Твердо, без сумнівів. Обійняти…

Споночіло. Зненацька. І навально. Весна — усе ж таки не літо.

— Дюно, чуєш, наче поїзд.

Колеса стукотіли цілком виразно. Залізо до заліза.

— Підемо туди, — тихо попрохала вона. Це були її перші слова за кілька щасливих годин; мабуть, вона змерзла і боїться. Хоче додому…

Личинка здорового глузду дряпнула його гострою незручною лусочкою; ВОНА не мерзне.

Геть, — сказав він почварі. Зняв куртку. Накинув на Дюнчині плечі поверх плаща — і впіймав вдячний погляд. У грудях стало тепло та тісно — змерзла дівчинка. Моя…

Простували навмання. Зовсім смерклося. Вогко і незатишно. Від землі підіймалась імла; знову застукотіло залізо, ближче і лівіше. Клав пришвидшив кроки. Дюнка спотикнулась.

— Не втомилася? Коли що, я тебе на руки…

— Ні-і…

— Як знаєш.

Хвилин за десять у млі з’явилися далекі вогники.

Не станція — швидше, роз’їзд. Чотири… ні, шість пар мокрих од сльоти рейок, громіздка стрілка, ледь видна в тумані споруда — чи то барак, чи то майстерня. Окремо — будиночок доглядача; хрипло гавкнув собака.

У дитинстві Клав боявся залізниць. Надто яскрава уява не витримувала видива важких, невідворотних коліс — одразу вбачала під ними… Він хворобливо помасував зап’ястки:

— Тут навіть електрички не зупиняються. Підемо, Дюнечко, я розпитаю, куди нам тепер…

— Давай залишимося тут, — прошепотіла вона.

Клав не розчув. Не захтів:

— Що?

— До ранку.

— Ну, — він невпевнено знизав плечима. — Може, у нас і не залишиться іншого виходу. Але ж уночі зимно?

— Ні, — впевнено сказала Дюнка.

В будиночку доглядача нікого не було; пес похмуро гарчав на ланцюзі, на дверях записка: «Яруше, я пішов до дев’ятої, занеси хлопцям у ґараж». Про всяк випадок Клав постукав з хвилину і підбадьорив себе тим, що, коли десь тут є «ґараж», то й автомобіль знайдеться…

— Дюно!..

Далеко-далеко виник невиразний шум, що, проте, упевнено наближався. Поїзд.

Клав огледівся. Морок наче змовився з туманом — власного носа не видно, не те що невисокого перону, де, за домовленістю, чекала його Дюнка. Білі ліхтарі не світили, а світилися — самозакохані, нікому, крім себе самих, непотрібні. Мов полуди.

Брязкіт коліс. Клав відчув тремтіння рейок під ногами і спитав себе: якою, власне, колією йде потяг?

Грюкіт. Запах заліза та гарива; Клав наштовхнувся грудьми на холодне каміння і з подивом зрозумів, що це перон. Не такий уже й низький.

Лютим, безжальним світлом три сліпучих ока прорізали габу мряки, струменисту і глевку. Збурений гудок мало не роздер Клаву вуха; він одним стрибком злетів на перон і відскочив од його краю.

Поїзд мчав, не знижуючи швидкости через таку дрібноту, як роз’їзд; тупа, самовпевнена купа заліза. Напевне, машиністу повідомили, що шлях відкрито, а доглядач пішов у