Читати книгу - "Дисертаційний прорахунок"

— І ви не сідайте, — перелякано прошепотів Василь Петрович.

Та директор уже рішуче прямував до моделі. Василь Петрович підтюпцем біг поряд. Губи його дрижали, щоки сіпалися.

— Не сідайте, прошу вас, — раптом почав благати він. — Станеться аварія.

Очі його розширилися, на лобі виступив піт.

— Ніно Олександрівно, — гукнув Ткаченко, всідаючись у маленьку кабіну. — Вводьте програму на випробування.

— Не можна! Я забороняю! — несамовито закричав Василь Петрович і кинувся до робочого термінала, за яким стояла Ніна Олександрівна. — У програмі є помилки…

Ніну Олександрівну вразило, як змінилося його обличчя. “Знає, все знає. Навмисне ввів корекцію на зупинку двигуна. Але як підступно. Щоб час зупинки постійно змінювався”. Вона заплющила очі і, щоб не розридатися, жадібно вдихнула повітря…

“Йому, мабуть, зараз гірко й соромно, — подумала вона. — Навіщо він усе це зробив? Невже заради посади, вдоволення честолюбних бажань? Василю Петровичу, мила ви моя людино…”

Хоча розв’язок теми дисертації на раді кафедри й затвердили, мій науковий керівник, зітхнувши, сказав:

— Щоб закінчити дослідження цієї проблеми, любий, ще треба щонайменше два роки. І працювати вдень і вночі. Ви зможете?

“Зможете”. Не відступати ж. Більше трьох років витратив я, вивчаючи вплив навколишніх умов на живу істоту. Просиджуючи над програмами, книжками, апаратурою, я забував про театр, кіно та й взагалі про всякі житейські втіхи. І ось, коли мої наукові пошуки наблизилися до завершення, несподівано виникла можливість дослідити залежність від зовнішніх факторів ще й вікової динаміки.

— Михайле Йосиповичу, погляньте, — розгорнув я аркуші ватману, вкриті цифрами і сполуками, що відображали зміни в клітині й у всьому організмі живої істоти. — За допомогою попередньої схеми ми визначали, як впливає на фізіологію розвитку людини режим праці, відпочинку, харчування, наявність шкідливих елементів у навколишньому середовищі. До цих факторів треба ще додати вікову динаміку, і тоді дістанемо комплексне обстеження.

— Згоден, але з цими експериментами ви не впораєтеся і за роки, а на носі захист.

Михайло Йосипович навіть розсердився, що траплялося з ним рідко. Його трохи видовжене обличчя якось дивно зарухалося. Пальці то постукували по столу, то потирали підборіддя, але в очах, які пильно дивилися на мене, ніби вивіряючи на витривалість, я помітив лукавинку. Ось уже три роки мій науковий керівник допомагав мені у вивченні і розв’язанні цієї складної проблеми, давав поради, бувало, й лаяв, проте ніколи не перешкоджав моїм намірам. Це була розумна людина. Але зараз, коли до захисту лишився рік, його, звичайно, турбувало, чи вкладусь я у встановлені строки.

— Я напружено працюю. Усі вечори просиджую біля машини…

— Скажіть, у вас є дівчина? Аспірантура, голубе, не повинна забирати у людини всю душу.

— Що ви.’ У мене ж ні хвилинки вільної, — вигукнув я, ошелешений таким несподіваним запитанням. — Якось випадково познайомився в бібліотеці з однією милою особою. А тут ваше завдання: спішно підготувати статтю. Два тижні вечорами підбирав матеріал. Потім якось зустрів її… вже з іншим. Вона пройшла, навіть не глянувши на мене. Не встиг і засмутитися, бо ви якраз повернули мені на доопрацювання розділ дисертації. А потім мені вдалося вивести зображення індивідуума на екран…

— Щось не пригадую. Ви писали про це?

— Я поки що досліджую, Михайле Йосиповичу. Навіщо робити повідомлення, якщо процес ще не повністю відпрацьований? Погодьтеся, набагато ефективніше бачити реальний образ, його вікові зміни, ніж робити висновки тільки на підставі цифрових даних.

Михайло Йосипович несподівано засміявся, і на душі в мене враз стало легше: він завжди сміявся, коли був задоволений результатами. Та сміх його урвався так само несподівано, як і почався.

— Але ж, юначе, — суворо сказав мій керівник, спохмурнівши, — невситимість у дослідженнях теж може призвести до провалу дисертації. Ви зрозуміли? Найкраще — ворог хорошому. Згоден, що реальне зображення індивідуума…

— Вибачте, — перебив я, намагаючись заспокоїти свого наставника, у якого в душі вже бушувала буря: пальці його знову вибивали по столу якісь складні ритми, і дивився він тепер не на схему й цифри, а кудись удалеч. — Я провів один експеримент: до розрахунків денного раціону додав, здавалося б, на перший погляд, “невинні” сто грамів коньяку. Ви б побачили картину: при річному циклі споживання цих ста грамів у зобра-ження на екрані під очима утворилися мішки, потрібно було всього три роки, щоб шкіра обличчя зів’яла, стала пергаментною, погляд потьмарився. Переді мною буа. індивідуум не тридцяти п’яти, а щонайменше шістдесяти років. Мимоволі замислишся, чи варто прикладатися до цих “невинних” грамів.

Михайло Йосипович важко зітхнув:

— Усе це емоції. А на захист треба подавати дисертацію. Встигнете?

— А що мені залишається робити?

— Раджу вам не виносити на захист розділ “Вплив вікової динаміки”. Він у вас ще не одстоявся, та й багато що потребує в ньому додаткових досліджень. А ваші сили вкрай напружені. У вас такий вигляд, що, якби, ви ввели в машину свої параметри, то дістали б, вибачте за таке порівняння, образ старої лисої мавпи!

— Михайле Йосиповичу, а якщо спробувати розв’язати завдання, протилежне тому, над яким я зараз працюю? Відшукати оптимальний режим праці, відпочинку, навантажень?

— Гадаю, якщо ви закохаєтесь, ваше зображення стане набагато приємнішим, — не без іронії зауважив наставник.