Читати книгу - "Дисертаційний прорахунок"

— Жартуєте. — Вона подивилася на свої ноги. — Вони цілком здорові.

— Я вас відвіз на своїй машині у дослідне хірургічне відділення, де працює мій товариш. Сам був присутній на операції. Вас оперував автомат.

— Щось починаю пригадувати: сіла в модель, злетіла, зненацька вимкнувсь двигун. Прилади не вказували ні на відхилення, ні на перевантаження. Таке враження, що програма скінчилася посеред випробувань. А потім машина почала падати. Невже помилка в програмі?

— Але ж ви перевіряли її на моделі в лабораторії?

— Давайте введемо дані для порівняння із зразками, які закладено в пам’яті комп’ютера. Ці я вже перевірила й не знайшла помилок.

Ніна Олександрівна ввела завдання на порівняння даних, сіла в крісло і схвильовано почала чекати результату. Перед очима постало обличчя Василя Петровича: симпатичне, приязне… А от у профіль зовсім протилежний вираз. Дволикий Янус…

На дисплеї висвітилося: “Дані всередині міток 16–23 не збігаються”. Ніна Олександрівна і Ткаченко втупилися в екран: пішло розпечатання команд, які не збігалися.

— Що ж могло статися? — запитав вражений Ярослав Андрійович.

— Наплутати я не могла, — знічено похитала головою Ніна Олександрівна. — Якщо навіть у гіпнотичному сні безпомилково повторила все, то… Ні, тут не помилка. Це ігрове завдання. Завдання на відхилення апаратури у непередбачений час…

— А що як ми доручимо машині провести аналіз програм тих, хто користувався нею, і порівняємо з цією частиною ігрового завдання? — запропонував Ткаченко. — Кожна людина виявляє свої особливості, вибираючи команди. Машина повинна розпізнати того, хто заклав це ігрове завдання. А поки що вип’ємо по чашечці кави. Ви не проти? Працюйте з машиною, а я зварю каву. — Ярослав Андрійович підвівся, дістав із шафи кавоварку. — Чому б ось так мирно не прийти на пораду? — лагідно говорив він. — У дружній розмові, в спокійній обстановці ми б розібрались. А ви вирішили діяти самотою: вивели модель на випробування, всілися в неї, злетіли і мало не загинули.

Вона не відповіла, тільки з докором подивилася на Ткаченка.

— Вибачте, я забув про “котрий”… Та й ви ж про це не знали?! Чому ж думали, що я… — Подивився на екран дисплея і вигукнув: — Василь Петрович!

Ніна Олександрівна метнула погляд на екран, прочитала знайоме прізвище і тихо, майже пошепки промовила:

— Ярославе Андрійовичу, я нікому не дозволяла коригувати свої випробні програми.

Директор спохмурнів.

— Оце ситуація… Я просто не сподівався… Такий симпатичний чоловік… Ну що ж, доведеться провести експеримент, — рішуче сказав він, — так би мовити, незапланований хід. Грати так грати. Василь Петрович завтра вранці повернеться з відрядження… Викличемо його на випробне поле і запропонуємо виконати те, що зробили вчора ви: сісти в модель і злетіти. Якщо він свідомо втрутився в програму, викаже себе… Він же не знає, що з вами трапилось. Я нікому про це не розповідав. Якщо програма відкоригована навмисне, він не сяде в модель. Скоригувати назад він, звісно, не зможе. А сісти в модель я його примушу.

— Але передусім треба виправити програму, — сказала Ніна Олександрівна.

Ткаченко погодився. Ніна Олександрівна ввела запит, і на екрані з’явилася цифра “чотири”.

— Що це означає? — спитав Ткаченко.

— Мій пасив. Ми якось розпочали з Василем Петровичем гру: хто активніший у творчій, громадській та спортивній діяльності. Граємо вже рік. Машина веде рахунок. Василь Петрович випереджає мене на чотири очка…

— Чотири аварії… Що ж виходить? Машина однаково служить і справедливій, і несправедливій справі? А ви кажете “гра”. Таж у вас точилася війна, війна моральності. І саме машина обстоювала несправедливість. Коли людина порушує правила моральності, як ми оцінюємо її?

— Нещадно засуджуємо.

— Сьогодні про машину так сказати не можна. Виходить, бездушна система підступніша за злочинця?

— В машину не вкладеш такі категорії, як благородство, порядність, совість.

— А чому б і ні?

— Тоді комп’ютер повинен бути наділений блоком “моральності”, щоб відрізняти добро від зла.

— Отож-бо!

Ткаченко дивився на неї і усміхався.

— Бачу, ви хочете доручити це завдання мені? — здогадалася Ніна Олександрівна.

Уранці, коли Василь Петрович прийшов на роботу, йому сказали, що на полігоні на нього чекає директор. Він здивувавсь, але відразу попрямував туди. Та ще більше здивувався, коли на полі побачив Ніну Олександрівну і виведений з ангара апарат.

— Ви знаєте, що вже четверта наша модель зазнає аварії. Треба виявити причини, щоб покласти їм край, — без зайвих слів суворо сказав директор КБ. — Ніна Олександрівна пропонує ризикований, але виправданий хід: хтось із нас повинен сісти в кабіну, злетіти і по приладах визначити причину аварії. Щоб урятувати модель, треба лише своєчасно узяти керування “на себе”. Гадаю, Ніні Олександрівні ми не дозволимо пілотувати. Ви молодший, у вас швидша реакція, та й взагалі це справа чоловіча.

Василь Петрович зблід.

— Ярославе Андрійовичу, ви ж самі заборонили проводити випробування з людиною на борту?

— Не бійтеся, ми поруч. Підстрахуємо.

Директор навіть підштовхнув його до кабіни.

— Ні, ні, — впирався Василь Петрович. — Вона ж розіб’ється…

— Чому? Ви ж перевіряли модель у лабораторії?

— Але я відчуваю, що аварія неминуча.