Читати книгу - "Дисертаційний прорахунок"

— Як ви примудрились провалитися в сніг? Якби не ваша червона шапочка там, біля урвища…

Несподівано на порозі кабінету з’явився Ткаченко.

— Ярославе Андрійовичу? — здивовано вигукнула Ніна Олександрівна. — Яким побитом? А я ходила в похід. Щоправда, трохи забила ногу. Спасибі Олексієві Івановичу — привіз мене сюди, підлікував.

Ткаченко здивовано зиркнув на Олексія, той непомітно приклав палець до губів, та вона завважила цей застережливий знак і стривожилася.

— Не дуже пошкодили ногу? — спитав Ткаченко.

— Усе минулося. Ще ниє, але не дуже. Олексій Іванович справжній чародій: провів рукою, примусив заплющити очі, я трохи подрімала…

— Сідай, Ярославе, — вказав на крісло Олексій. — Я радий, що випадок звів мене із твоєю співробітницею. От коли ви дрімали тут у кріслі, машина записала цікаві дані. Весь той час, що були у нас, ви про щось думали. Я не знищив цю інформацію, гадав, там може бути щось важливе для вас, наприклад, програма з командами, цифрові дані. Навіщо це зберігати в пам’яті? Дивно.

Він подав конверт з магнітним диском.

— У вас є такі машини, які розуміють думки хворого? — здивувалася Ніна Олександрівна.

— У лікаря повинні бути такі машини… Але чому ми говоримо тільки про медицину? Може, підемо кудись повечеряємо? Там і поговоримо… Як ви себе почуваєте?

— Нормально, — відповіла, усміхаючись, Ніна Василівна. — Я так добре відпочила, що починаю вірити у цілющу силу походів, а не тільки чорної кави. Забула, що у мене на роботі неприємності. Здається, я написала заяву про звільнення? І ви підписали її? — звернулася вона до директора. — Але чому я так погано пригадую вчорашній день? Ярославе Андрійовичу, так ви справді підписали заяву?

— Заберіть назад вашу заяву. Історію цю слід уже забути. Тільки шкода, що стосунки у нас з вами складаються, як кажуть у народі, за принципом: “Я вам хліб, а ви мені камінь”.

Ніні Олександрівні перехопило подих…

— Який “камінь”? Ви що, і справді вважаєте, що я нікчемний розробник?

— Чому? Ви дуже здібний винахідник.

— Тоді чому таке ставлення? Ви підписали заяву, навіть не поговоривши зі мною. Розумію, аварія на моїй совісті. Але я все перевірила і не знайшла її причин.

— От і спробуємо з’ясувати їх на технічній раді. Доручимо спеціалістам розібратися у вашій роботі. А щоб ніхто не вважав, що наші дії упереджені, запросимо їх зі сторони.

— Ну що ж, рада так рада… Зрештою, треба ж з’ясувати причину, аварій… Тільки не розумію, про який “камінь” ви кажете? Втім, знаю, що ви про мене висловлюєтесь ще відвертіше й неповажливіше… Згодна, що я не ангел: різка, прямолінійна, а якщо вже в чомусь переконана, неодмінно добиватимуся свого… Не всім це подобається. Але насамперед — діло, а не амбіція. Відповідати за доручену справу — принцип нашого життя. Чому ж це декого не влаштовує?

— Конкретно?

— Скажімо, вас.

— Ви вважаєте, що завжди маєте слушність?

— Але коли маю слушність, хотіла б, щоб це визнавали. Хіба відвертість — вада? А я поважаю відвертість. Якщо вже досі не навчилася хитрувати, то ніколи і не навчуся…

— Я теж поважаю відвертість. Тому хотів би вам дещо показати… Їдьмо в КБ! — рішуче сказав Ткаченко. — Вибач, Олексію, сьогодні ресторан відміняється. З’ясуємо це кляте питання і, може, завтра… Або, хочеш, їдьмо з нами?

— Я залишаюся, — відповів Олексій. — Відчуваю, вам слід розібратися у всьому наодинці.

Величезний завод світився яскравими вогнями цехів, вуличних ліхтарів, прожекторів. Хоч робочий день ніколи тут і не закінчувався, на території КБ панувала тиша. Тільки чулося, як унизу, на першому поверсі, гупали багатотонні преси та сичало стиснене повітря, вириваючись назовні.

Ніна Олександрівна сиділа в м’якому обертовому кріслі в кабінеті Ярослава Андрійовича й дивилася з вікна на багатоповерхові корпуси заводу, який став для неї таким дорогим. Вона пригадувала, як уперше приїхала сюди, як одна з її розробок здобула визнання, як їй доручили керівництво відділом.

Ярослав Андрійович грюкав шухлядами, шукаючи щось.

— От ви кажете про відвертість. Це похвально, але як її узгодити з ось цим. — Він дістав із шухляди пачку листів. — Читайте…

“Директор — узурпатор, людина нетворча, суб’єктивіст, волюнтарист…” — читала Ніна Олександрівна.

Спочатку вона не могла збагнути суті написаного. І раптом пізнала свої фрази, що їх колись зронила у запалі суперечки. Та й стиль був дуже знайомий: надмірне вживання сполучника “котрий” робило його громіздким і незграбним…

— Василь Петрович, “котрий”…

Перед очима враз постав його профіль: великий ніс, стиснені губи, утоплене підборіддя і… смиренні очі.

— А при чім тут Василь Петрович? — здивувавсь Ярослав Андрійович.

— Це він полюбляє “котрий”.

Ткаченко сторопів, якусь мить мовчав, перечитуючи сторінки.

— Програму керування випробуваннями розробляв він? — спитав.

— Ні, — поспішила запевнити Ніна Олександрівна.

І раптом згадала про інформацію, яку їй дав Олексій.

Вона вставила диск, ввела дані машини, на дисплеї з’явилися команди.

— Програма керування моделлю. Невже за такий короткий час мозок устиг її перевірити?

— Не такий уже й короткий, доба. Вчора я знайшов вас непритомну у вашій