Читати книгу - "Круглянський міст"

«Гарно розписали. Доладно, — подумав Климченко. — Так добре, що й дурень не повірить». Уголос, намагаючись говороти спокійно, він мовив:

— Гаразд! Чорт з ним. Я згоден.

— Оце розмова. Віншую! — Чернов вийшов з-за стола і потиснув його руку вище ліктя. — Давно б так. Ну звісно ж, який сенс помирати за якийсь там паперовий принцип. Правда? Значить, так! — Із задоволенням, як від завершення нелегкої справи, він потер руки. — Значить, так: по російському звичаю обмиємо цю справу. Як-неяк — людей же від гибелі рятуємо. Це, брат, не зрада. Це доблесть!

Пружисто присівши на добрих, з високими задниками чоботях, він одсунув довгий, до підлоги, обрус-ковдру і витягнув з-під столу жовту, на зразок чемодана, скриньку. Клацнув замок, відчинилося вічко, і в скриньці тьмяно блиснули шийки пляшок, якісь пакунки в блискотливім целофані, бляшанки консервів. Чітким, видно, завченим рухом Чернов поставивив на стіл дві алюмінієві чарочки. Побіч, під сумкою, лежав іменний список взвода автоматників.

У Климченка розширилися зіниці, коли він побачив те, всередині все стиснулося й похолоділо, м’язи на його ослаблім тілі напружилися — всього два-три кроки відділяли його від папірця, який зараз міг круто змінити його долю. Те, що трапилося тепер, було так незвичайно, що аж не вірилося. «Навмисно це чи по дурості?» — напружено спробував вирішити лейтенант. Шалений свій позирк він перевів униз, на скриньку, але скоса бачив на столі сумку, і все всередині його гарячково закрутилося, з новою силою запульсувала в жилах кров — у лічені, вельми коротенькі секунди треба було вирішувати.

— Ось ми зараз, як наші, тобто ваші, кажуть, і обмиємо по чаток твоєї нової служби. Коньяк! Либонь, такого не пив? — З доброзичливістю гостинного господаря Чернов бовтонув якоюсь рідиною в темній пляшці і поставив її на стіл.

На обрусі-ковдрі вже лежали невеличкі бляшанки паштету, пачка галет, загорнений у целофан шматок ковбаси; до цього долучилася ще й пляшка. Чернов, одначе, все ще мацав у скриньці. Здається, він і не тямив, що робилося в душі полоненого.

«Помилка чи провокація?» — свердлило лейтенантову голову питання, і якийсь незримий, але дуже наполегливий радник увесь час турчав: «Давай! Хутчій! Хутчій! Ну що ж ти!..»

«Зараз… Зараз…»

Климченко зручніше поставив біля табуретки свої ноги, трохи схилився, щоб спритніше можна було скочити: однією рукою він надумав скинути сумку, другою — схопити список.

Чернов тим часом виклав на стіл дві солдатські виделки, склепані заодно з ложками, і знову запустив руку в скриньку. Климченко ще ближче підібрав на підлозі ноги, зігнувся всім тілом і — скочив. Правою він досить спритно відкинув убік сумку, ліва ж, скинувши ковбасу, вхопила цей шматок паперу. Чернов нетямуще скинув голову і чомусь, перш ніж ринутись на нього, цопнув пляшку, яка котилася зі столу. А Климченко відскочив на крок назад і, рвонувши грубні дверці, пхнув до вогню папірець. Разом з полум’ям, яке відразу схопилося в грубці, в ньому спалахнула радість. Але в цей час іззаду, з якоюсь істеричною веселістю і незрозумілою байдужістю до його вчинку, зареготав, аж затрясся, Чернов.

Чогось не розуміючи, але вже відчувши біду, Климченко верт- нувся назад. Він ще не зметикнув, що сталось, як Чернов раптом обірвав сміх; обличчя його враз одеревіло, він сунув руку в кишеню штанів і майже перед лейтенантовим обличчям мотнув у повітрі аркушем паперу.

— Бачив?

Той самий його список, виявляється, зостався у ворога.

У Климченка щось обірвалося всередині.

— Так ось ти як! Кого ти надумав обдурити? Кого?

Уп’явшись у нього позирком, Чернов акуратно запхнув папірець у нагрудну кишеню, ретельно защебнув удзик і зробив крок до полоненого. У ворожих розширених очах палахнула і згасла нелюдська злість.

Пекельний удар у ліву щелепу, у праву, удар у підборіддя, — здається, хруснула щелепа, — дзвін, тріск у вухах, яскравий сніп з очей. Климченко відкинувся до стіни і, марно намагаючись затулитися руками, хутко сповзав на підлогу. Тіло саме, без його волі, намагалося стиснутися в якнайменшу, якнайтугішу грудку, щоб як-небудь витримати страшенні удари — в голову, в обличчя, в живіт, у груди… Чернов бив люто і мовчки, як можна бити лише за особисту кривду, за власні невдачі, за непоправне зло в житті — згонив усе на одному. Незабаром у лейтенанта затяло дихання, і він захлинувся чорною болючою каламуттю.

Він знов отямився, як і там, у траншеї, від нестерпної стужі.

Пам’ять його з досконалою чіткістю відновила останні хвилини свідомості, цього разу він добре розумів, що з ним сталося, тільки не знав, скільки минуло часу і де він. Навколо було темно, але коли він повернувся неймовірним зусиллям усього болючого, побитого тіла, то побачив збіч од себе віконце — невеличкі світлуваті квадратики розміром ледве не з коробку від сірників. Він обперся руками об підлогу — долоні відчули шурпате залізо обшивки, і тоді він здогадався, що лежить у машині. Тіло його так трусилося від холоду, що він ледь володів ним, лиш іноді якось долаючи чергу суцільних болісних дрижаків. Але холод між тим і освіжав, не давав розслабитись, напружував усі м’язи. Климченко сів, зіщулився, посунувся до стіни; залізо обшивки, увігнувшись, грюкнуло, і він зрозумів, чому навколо тиша — стояла ніч. Його заперли в машині, мабуть, у якомусь «газен-вагені», щоб назавтра кудись повезти. «Але чому кудись?» — невесело подумав він. Після того, що трапилось там, у землянці, викручуватись йому вже більше, видно, не доведеться.

«От уже гади! Треба ж було так обхитрити! Ось тобі і доблесть, дурню дубовий!» — картав себе Климченко, притиснувши до грудей коліна і лікті і все не в змозі вгамувати дрижаки. Обличчя його