Читати книгу - "Натюрморт із вудилом"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Отож, я боюся, що Ти й Тобі подібні вирушаєте у небезпечний похід, який може принести людству не лише користь, а й велику непоправну шкоду. Чи не зауважив Ти, бува, що чим більше вдосконалюються засоби й знаряддя спостереження, тим дальшими й невловимими стають цілі. Кожне нове відкриття розхиляє перед нами нове провалля. Ми стаємо дедалі більш самотніми у таємничій пустці Всесвіту.
Я знаю, що ви прагнете вивести людей із лабіринту забобонів і випадковості, що ви хочете дати їм певне та ясне знання, єдиний — на вашу думку — захист від страху й турбот. Проте чи принесе воно справжню полегшу, якщо ми замінимо слово Провидіння словом неминучість?
Ти, мабуть, закинеш мені, що наше мистецтво не розв’язує жодної загадки природи. Нашим завданням не є розв’язування загадок, але усвідомлення їх собі, схиляння перед ними чола, а також приготування очей до безугавного захвату й здивування. Якщо, однак, Тобі так залежить на винаходах, то скажу, що я пишаюся тим, що мені вдалося поєднати певний особливо інтенсивний різновид кобальту з просвітленою, цитриновою жовтизною, а також зафіксувати рефлекс полуденного світла, що падає крізь товсте скло на сіру стіну.
Знаряддя, якими ми користуємося, і справді примітивні — палка з прикріпленим на кінці жмутком щетини, прямокутна дошка, пігменти, олія — і вони не міняються століттями, так само як і людські тіло й натура. Якщо я добре розумію моє завдання, то воно полягає у погодженні людини з навколишньою реальністю, тому я і мої цехові брати безконечну кількість разів повторюємо небо й хмари, портрети міст і людей — увесь цей крамарський космос, бо тільки в ньому ми почуваємося безпечними й щасливими.
Наші шляхи розходяться. Я знаю, що не зможу Тебе переконати, і що Ти не покинеш шліфувати лінзи та будувати свою Вавилонську вежу. Дозволь, однак, що й ми будемо вправлятись у нашій архаїчній процедурі, що й ми говоритимемо світові слова поєднання, говоритимемо про радість віднайденої гармонії та про вічне прагнення до взаємного кохання».
ЕпілогКорнеліс Трост, продавець тканин, незнаний герой історії, помирає.
Це неправда, що перед смертю нам являється все наше життя. Великий підсумок існування — то вигадка поетів. А насправді ми западаємо у хаос. Корнелісу Тросту поплуталися дні та ночі, він не відрізняє вже понеділка від неділі; третя година пополудні мішається йому з четвертою на світанку, коли він сторожко вслухається у власне дихання й удари серця. Трост сказав поставити на столику перед ліжком годинник, ніби сподіваючись зазнати ласки космічного порядку. Але чим же ж є дев’ята година, коли о цій порі не можна сісти за столиком у конторі, чим є полудень без біржі, четверта година, якій відібрано обід, шоста без кави й люльки, а восьма позбавлена будь-якого сенсу, бо з неї вилучено стіл, вечерю, близьких і приятелів. О святий ритуале повсякдення, без тебе час порожній, наче фальшований інвентар, якому не відповідає жоден реальний предмет.
Ангели смерті чатують біля ложа. Незабаром оголена душа Корнеліса Троста постане перед Найвищим Суддею, аби скласти звіт зі своїх учинків. Про справи божественні ми знаємо зовсім мало, тож нас цікавить лише по-людськи дрібне запитання — чи був він щасливим?
Прихильна доля вела його за руку, коли півстоліття тому, того незабутнього квітневого дня він блукав велетенським і гамірним Амстердамом, стискаючи у жмені листа з рекомендацією до родича-шевця з проханням-воланням, аби прийняв хлопця ласкаво і вивчив його фахові. Той лист, витвір сільського навчителя, мав лише один ґандж — у ньому не було адреси.
І тоді, як це трапляється лише у казках, перед малим приходьком виріс гарний, вбраний у чорне чоловік — Балтазар Йонх, продавець тканин, який без зайвих слів узяв його до себе, ласкаво наділив ліжком на горищі та відповідальною роллю хлопчика на побігеньках. Таким от робом, без жодних зусиль і заслуг, Корнеліс перемістився зі, здавалося б, судженого йому чистилища копила й дратви на небеса шовку й мережив. Так почалася карколомна кар’єра, бо ж не кар’єра це, а тільки природний хід речей, коли син бургомістра стає бургомістром, а син адмірала — адміралом.
Корнеліс Трост гідно піднявся всіма щаблями купецького фаху, — був сумлінним і ревним помічником, писарчуком, комірником, бухгалтером, челядником, якого дами полюбляли за вічно рожеві щічки, врешті кимось на кшталт особистого секретаря Йонха. Настала пора спуститися з горища, що мало засвідчити — до нього ставляться як до члена родини, нечисленної, але поважної, до складу якої входили господар, господиня дому та дочка.
У той час Корнеліс Трост учинив небуденну річ: аби передати важливого конфіденційного листа, він на лижвах подолав замерзлими каналами дистанцію Амстердам-Лейден за несповна годину. (Невдячна людська пам’ять не занотувала цього вартого уваги факту.) Пан Йонх дбав, щоб у здорове тіло свого улюбленця влити здоровий дух. Він посилав його на уроки танців, навчив його грі на флейті та парі латинських прислів’їв, із яких Корнеліс найдужче уподобав собі Ніс Rhodus, hic salta[55], і вплітав його у розмови зі значними особами надто часто, інколи навіть без жодного сенсу.
Пан Йонх був людиною широкого світогляду, освіченою та витонченою. Він зібрав чималу бібліотеку. Попереду стояли твори класиків, натомість позаду сором’язливо тулилися захоплюючі розповіді про далекі мандри — це вони, мабуть, підштовхнули його онука на шлях авантюрного життя. Йонх купував картини, цікавився астрономією. Вечорами він бренькав на гітарі та читав латинських поетів, проте перевагу віддавав рідному Фонделеві. Систематично збільшував свою колекцію мінералів. Над
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Натюрморт із вудилом», після закриття браузера.