BooksUkraine.com » Пригодницькі книги » Тринадцять градусів на схід від Грінвіча 📚 - Українською

Читати книгу - "Тринадцять градусів на схід від Грінвіча"

223
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Тринадцять градусів на схід від Грінвіча" автора Василь Павлович Січевський. Жанр книги: Пригодницькі книги. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 39 40 41 ... 157
Перейти на сторінку:
миль двадцять на годину… Я ж плівся сюди майже шість годин, а вони вже через три години були тут…»

Він стояв на невеличкій площі перед кірхою, ніби заворожений, дивлячись на полум'я, що рвалося з вікон і дверей кам'яної коробки. Жар обпікав обличчя, нагрівав тканину комбінезона. Патрік розімлів від тепла і поту, йому важко стало рухатись. Хотілось упасти посеред цього гігантського багаття і заснути, відпочити хоча б кілька годин. Дрімотне отупіння не дозволило помітити на сході ніби безневинну хмарку, що швидко рухалась і через кілька хвилин перетворилась на велетенську чорну хмару. Вона з льоту навалилась на Лонгір важким і чорним, мов антрацит, грозовим фронтом. Патрік отямився лише тоді, коли, покриваючи гоготання полум'я, до його слуху донісся наростаючий, несамовитий свист вітру. Вітер упав на селище з гуркотом так, ніби з гір зірвалась лавина. Він шугав з дикою злістю, кидаючись на вогонь, тиснув на нього згори і примушував розповзатися, низько стелитися по землі.

Полум'я вдарило п обличчя, ніби з мартенівської печі. Патрік прикрив лице руками, але раптом відчув, як гаряча, розпечена хвиля штовхнула Гюго в спину. Кинувся бігти, поспішаючи залишити селище. А навколо бурхав вітер, вогонь гриз будинки і кидав йому вслід палаючі балки, жбурляв каміння, котив дахи, плював зірваними з пожарища головешками. В наступну мить Патріка звалила з ніг хурделиця. Сніг заліпив очі, ніс, рот, кинув на дорогу і покотив, не даючи отямитись, дихати, думати. Потім відчув, що земля вилетіла з-під ніг і вітер несе його кудись у безвість. Удар був сильний і приголомшливий. На якусь мить Патрік знепритомнів. Отямившись, побачив пса, що тулився до нього і тицяв у коліна заліплену снігом морду. Роззирнувся і зрозумів, що лежить під скелею, з якої їх із Шпіцом здуло ураганом.

Тут завірюха була не такою злою, проте вони поспішили відсунутись глибше під скелю, під невеличкий її козирок, тому що згори, де вітер шаленів з наростаючою силою, падали каміння, колоди, обгорілі балки. Під скелею був страшний не так вітер, як сніг, що валив і валив з чорного неба і насувався на них півколом з трьох боків. Намет збільшувався на очах, і скоро вони вже бачили ту чорноту нагорі через вузьку щілину під козирком скелі. Якось боротися з сніговою, перемішаною з камінням і землею масою, вони не могли. Вибратись із-під скелі означало знову віддати себе на поталу ураганного вітру, котрий на той час ще тільки набирав справжньої сили.

Патріку здавалося, що вітер вирвався з пекла і рушить гори, котить скелі, неначе в день страшного суду. Довіритись йому він не ризикував, проте й залишатись під скелею, чекаючи, поки над тобою виросте снігова могила, теж було не краще. Розумів, що треба щось робити, якось опиратися стихії, і сидів не рухаючись. Зникло бажання чинити опір долі. Цей ураган розчавив його волю.

«Навіщо? — запитував себе і відповідав: — Тепер це не має сенсу. На острові, як я вже остаточно пересвідчився, не лишилось нікого. Жодної живої душі. А коли й залишився який щасливчик, ураган доконає його, як мене… Видно, я чимось таки розгнівив господа бога, коли він послав мені всі ці випробування». «І побачив господь, що велика розпуста охопила людей на землі і що всі мислі, помисли їхніх сердець були злом у всякий час, — згадував рядки з Ветхого завіту. — І розкаявся господь, що сотворив людину на землі, і зажурився, засумував у серці своїм. І сказав господь: знищу з лиця землі людей, яких я сотворив… од людей до тварин і гадів, і птиць небесних винищу: бо я розкаявся, що створив їх…»

Патрік пригорнув до себе притихлого пса.

— А їх за віщо, господи? Вони ж у чому винні, все-милостивий, — запустив задубілі пальці в мокру і теплу шерсть рудого. Той сприйняв його жест по-своєму. Оживився, заметушився, шмигнув ліворуч, потім праворуч, спробував видертися на гребінь намету, однак не виходило. Та він скакав, дерся і знову скочувався до ніг Пат-ріка.

— Кинь. Ні до чого все це. Пусте… Все одно кінець, — прошепотів і безсило заплющив очі.

Пес не хотів того розуміти. Знову і знову кидався на намет, аж поки не досяг гребеня. Вітер неначе гаком зачепив його звідти і поніс у темряву, але Патрік нічого вже не бачив. Його охопило приємне заціпеніння, кудись поділись холод і дрож, він забув про мороз. Схоже, марив наяву: задубіле тіло відчувало прилив тепла, стало спокійно і затишно. Свідомість то вловлювала виття вітру за наметом, то раптом голос урагану зникав невідомо куди, і замість нього чулися мелодії незнайомої, але на диво приємної музики. Патрік замерзав… Йому ввижалися напівреальні, напівфантастичні картини, в яких брали участь і знайомі, і зовсім ніколи не бачені ним люди. То плив якоюсь широкою повноводою рікою: вода була теплою, її пронизувало сонце до самого дна; ріка виносила до водоспаду, і він неминуче мав зірватися у провалля, але в останню мить його підхоплювали ніжні руки матері, вкладали в м'яку постіль на хрусткі накрохмалені простирадла і вкривали пуховою ковдрою. Мати сідала біля нього і співала. Це була незнайома, ніколи раніше не чута ним пісня. Патрік знав, що це сага. Навіть чув її слова: «О дай нам довга, темна ніч, кінець твій уздріти. О ніч!.. Ці слова крутилися в згасаючій свідомості, а може, це йому тільки здавалося… Марилося.

«На п'ятнадцять ліктів піднялася над ним вода, і прикрились гори, — зузнів у вухо хтось настирливий, жорстокий і нещирий. — І позбулась життя всіляка плоть, що рухалась по землі: і птиці, і звірі, і всі гади, що повзали — по землі, і всі люди…» Перед ним на хмарці стояв рожевенький, схожий на гномика, бог і питав: «Ти згоден?» — «Згоден, господи, згоден…» — «Ти змирився?!» — «Змирився, господи…»

Над рожевеньким богом, над золоченими обідками його німба спалахнули величезні, як персики, зорі, і всіма барвами райдуги заграли навколо них найнеймовірніші переливи серпанку. В глибокому небі хтось значно могутніший, ніж цей рожевенький гномик на хмарці (він усе ще товкся там, виблискуючи лисиною), натягав різнобарвні струни солодкозвучної арфи, і ці струни здригалися так, ніби їх торкалася невидима рука. Деякі з них чомусь ламались і розсипались на

1 ... 39 40 41 ... 157
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тринадцять градусів на схід від Грінвіча», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Тринадцять градусів на схід від Грінвіча"