BooksUkraine.com » Сучасна проза » Вежі мовчання 📚 - Українською

Читати книгу - "Вежі мовчання"

167
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Вежі мовчання" автора Євген Вікторович Положій. Жанр книги: Сучасна проза. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 39 40 41 ... 52
Перейти на сторінку:
короткий, знову про потяг, точніше, про електричку. Тільки цього разу вже він підсідав на якійсь станції, повільно так заповзав у вагон, дуже важко, немов був немічним дідом і сили покинули його. Але ні, на вид уві сні він виглядав навіть набагато молодшим, ніж зараз, років, напевно, вісімнадцяти, мало не підліток. Одягнений у яскраво-червоний, як у Міхаеля Шумахера епохи «Феррарі», гоночний костюм, обклеєний яскравими рекламами, у такій же стильній бейсболці. Він відчинив двері, увійшов у вагон і побачив, що там сидять лише маленькі дівчатка. Всі поголовно світловолосі, окаті, як Марійка Донець, його маленька принцеса: сидять сумирно, спинки прямо, як у школі, й гучно йому аплодують. Він посміхнувся, пошукав очима вільне місце і, не знайшовши, ліг прямо у проході. Тоді всі принцеси, а вони всі були саме принцеси, сон не залишав у цьому ані найменших сумнівів, почали лягати на брудну підлогу. Вони казали: «Родіончику-Акордіончику, всемогутній чарівнику із країни Оз, проспівай нам, будь ласка, пісеньку, ми так хочемо спати! Нам тут так страшно й самотньо!» Він спробував був повернути їх на місця, але тут у вагоні згасло світло й подув вітер, і всі принцеси втиснулися одна в одну, а він потихеньку заспівав: «Рыцарь в латах ускачет — плачь, девушка, плачь…»

Вночі надворі дійсно здійнявся сильний вітер. Він зірвав останні листки, гучно гойдав гілки дерев, повітря стало холодним, небо затягло хмарами — явно збиралося на дощ. Золота осінь закінчувалася, останнє тепло відходило, і попереду на всіх чекали шість місяців мряки, холодів та зими.

І ЗНОВУ СЕРЕДА. ДЕНЬ ДЕВ'ЯТИЙ

Коли він прокинувся, як завжди, о пів на сьому, поруч не було ні маленьких принцес, ні Квіточки. Женя клопоталася на кухні, смажила картоплю, Лев ще спав у бібліотеці на розкладачці, тож Рад заходився готувати себе до останнього походу в заводоуправління. Дістав із валізи, яку він так і лишив учора вночі під яблунею у дворі, темно-синій костюм, свіжу блакитну сорочку, квітчасту японську краватку в карликових хвостатих драконах і, з великими труднощами розшукавши посеред Левового гармидеру праску й дошку для прасування — треба ж, він навіть не сподівався! — енергійно взявся до звичної роботи. Женя зголосилася допомогти, але він відмовився — ніколи б Родіон не довірив жінці свій гардероб. Йому подобалося це робити, він одержував неймовірне задоволення як від процесу, так і від результату. І жодна жінка, жодне кохання не в змозі змусити його відмовитися від цього. Родіон, немов воїн, що напередодні битви готує свої обладунки, свою зброю до бою, прасував брюки, випрасовував піджак і сорочку, щоб бути впевненим у кожній смужці, у кожному ударі свого разючого меча. Потім, діставши з валізи коробочку, повну щіток, ганчірочок і кремів, він узявся до туфель, натираючи їх до сліпучого блиску. Женя дивилася на ці приготування широко розплющеними очима.

— Так, — сказала вона, — ти дійсно рідкісний екземпляр!

Можливо, десь у чомусь так воно й було, але в головному вона, звичайно ж, помилялася. Так склалося зараз її життя, їй було так самотньо й так незатишно весь цей рік одруження, серед незнайомих, чужих інтересів, під пресом перехресних поглядів чоловіка і нових родичів, що, зустрівши Родіона, та ще й за таких гостросюжетних обставин, вона, на жаль, помилилася. Інтуїція, цього разу її підвела — Родіон був типовим представником свого часу й свого класу. Звичайно ж, у нього ще з’явиться шанс вийти за межі відведеного йому ареалу поведінки, але як він ним скористається, ніхто о сьомій годині ранку того дня не спроможний був сказати. Втім, відповіді чекати залишилося не так уже й довго, а поки Євгенія цілком забула про своє ненависне огидне завдання, яке розривало її на шматки, і дивилася на свого Білого короля піднесеним поглядом, намагаючись не думати про той важкий вибір, який вона має зробити сьогодні ввечері.

Кохання — от що переповнювало серця цих двох молодих людей того жовтневого ранку. Вони були щасливі, і ми не помилимося, якщо скажемо, що заради таких миттєвостей людина і живе на світі.


О восьмій він уже виходив із заїждженого таксі біля мосту. Далі чомусь не пускали, дорогу перегородили міліцейським «бобиком», поруч стояли автоматники у бронежилетах і касках. Радик, зосереджений і напружений, — десяти хвилин роздумів про недалеке майбутнє цілком вистачило, щоб щастя вивітрилося геть, — щосили намагався психологічно підготуватися для зустрічі з Хрінякою. Милої, спокійної зустрічі, бо головне, розсипаючи слова подяки, не кинути уїдливого слівця і не допустити жодного, навіть найменшого натяку на очікувані неприємності. Це погано виходило, навіть у думках йому хотілося сказати НІХу яку-небудь гидоту. Обов’язково також треба попрощатися з Перетятьком — від спогаду про старого юриста у Радика заболіло під грудьми, колегу стало шкода. Ну, а потім, якщо Мертве небо не впаде на Мертве море, відбудеться зустріч із Червоним Доном. Навіщо, чому, він не знав, але якщо сказали «треба», значить треба, хоча йому все вже було зрозуміло остаточно, аби тільки не пристрелив хто випадково до вечора або не задавив…

— Що сталося, чому перекрили дорогу? — роздратовано запитав він у сержанта міліції. — Навчання, чи що? Пропустіть, я там працюю, ось перепустка. У мене невідкладна справа!

Поки Радик діставав і показував перепустку, підійшов старший офіцер і байдуже став дивитися на асфальт, небо, річку, усім виглядом демонструючи, що Рада тут наче немає.

— Не можна туди, — тільки й сказав він кудись убік.

— Ви у війну граєтеся, а мені працювати! — Родіон не на жарт розлютився, що з ранку з ним, як правило, траплялося тільки з тяжкого перепою.

Офіцер, якому вже набридло відповідати на одне й те ж питання, спалахнув.

— Яка, на хрін, війна?! — закричав він. — Там бомба! Ви розумієте — бомба!!!

Рад сторопів.

— Яка бомба? Де?!

— У заводоуправлінні, на прохідній!

— Тобто?

— Півгодини, як надійшов сигнал. Район оточено, співробітників заводу й місцевих мешканців зараз евакуюють. Так що їдьте додому!

Я б із задоволенням, хоч зараз, подумав Рад, тільки домівка моя далеко, та й де моя домівка? Ні, мені потрібно туди, щоправда, навіщо, я не

1 ... 39 40 41 ... 52
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вежі мовчання», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Вежі мовчання"