Читати книгу - "Повії теж виходять заміж, Євгенія Анатоліївна Кононенко"

А німець, якого так і звали – Фріц, подарував Ірині нові колготи. А ті, драні, двома пальцями вкинув у кошичок зі сміттям. І знову ліфт із каламутними дзеркалами, який повзе у ритмі жалобного маршу, ніби в ньому покійник. Фріц провів Ірину до столу, поцілував їй руку, клацнувши каблуком.

Чоловік стиснув їй руку під столом: усе гаразд, і підсунув тарілку з гарячим, яке вже встигло охолонути.

Вирізка дуже смачна. Ірина лякається свого апетиту, але їсть і не може зупинитися. Вісімдесятирічний геронтолог зауважує, що це шкідливо. Музика грає несамовито.

Шкварять то гуцульські мелодії, то «Червону руту», то «Мама, милая мама, как тебя я люблю», її кличуть до танцю, не дають наїстися. Молодик із біблійним лицем у сорочці і чорних джинсах а lа балетне трико тягне під фонограму «Той вечір такий чудовий». Вона танцює з французом. Це не геронтолог, якийсь інший. Він невеличкий і дуже чорнявий, щоки аж сині. Дуже п'яний і дуже закоханий у неї.

- Puis-je, – шепоче він їй на вухо.

Вона робить пальцями жест, що це коштуватиме грошей, а він робить жест, що все буде як слід. Вона вже не шукає, де її хазбанд-марі, їде з французом у тому самому каламутнодзеркальному ліфті.

Француз порвав їй колготи, які подарував німець. По ногах побігли «стрілки», соромно вийти з номера. Вони вдвох регочуть із цього, п'ють коньяк, вона кусає його за пальці, коли він кладе їй до рота квадратики швейцарського шоколаду. Запихає їй чек за декольте золотої сукні. Дістає пакет, де намальовані три жіночі ноги, і вкладає туди подарунки: пляшку, цукерки, мило «Орхідея».

Коли вони нарешті вертаються в хол, гульбище закінчується. Геронтологи посилають поцілунки рукою. Чоловік чекає біля гардеробу з плащем у руках. Їх підвозять. Вдома вона простягає чоловікові два чеки.

Він кричить на неї:

- Як ти могла! Є міра кінець кінцем! Ти ж казала, що не повія!

Вона дивиться йому у вічі, і він змінює тон:

- Тебе могли образити ті лярви, що сиділи за столиком біля входу.

- Які? А я думала, то прибиральниці.

- Ні, ні, то вони! Вони могли тебе побити. Могли здати міліції. А що я без тебе робитиму?

Останні слова чоловік каже звичним вуркотливим голосом. Усе гаразд. Приємно згадуються вирізка, маслини і швейцарський шоколад, і це жахливо.

У ліжку чоловік виявляє неабиякий такт і не нагадує про подружні стосунки. На стільці висить золота сукня. На підлозі драні колготи. Залишки урочистого виходу в світ.

Провели вечір, як білі люди. І раптом щось заспокійливо відгукнулось всередині. Чого б це? Мабуть, тому що, поки чоловік був у ванні, вона встигла спритно заховати подарунки від француза у книжковій шафі за томами БВЛ.

Буде чим почастувати Василя, коли черговий раз потече кран на кухні.  

- Головне – це мати. Мати і тільки мати. Жінок і дружин може бути багато. Дітей по світу теж можна наробити багато.

А мати на землі одна! Її тобі ніхто не замінить. На кого ж я тебе покину, синку? – стогнала матуся.

- Мамо, мамо, заспокойся, тобі ж не можна нервувати, мамо, матусю!

- Якби ще в тебе була порядна дружина… на кого я покину єдиного сина?

- Мамо, ти нас не покинеш. Буде операція, все буде гаразд, – він кинувся обнімати матусю, а дружина, що стояла тут же, поряд, тримаючись за бильця лікарняного ліжка, звела очі вгору. Все її десятилітнє подружнє життя ішло під гаслом: «Дружин у світі багато, мама на землі одна».

Найвищий прояв людської любові – то любов матері і сина.

Все інше – тваринний інстинкт. Матуся вірила, що її син вищий від усіляких проявів хіті. І – яке розчарування матері на старості літ. Якби ще взяв порядну жінку, а то… Коли молода гарненька дівчина, не побувши в гуртожитку й півроку, покликала подруг на дівочий вечір перед від'їздом у дім чоловіка, всі щиро заздрили їй. І лише одна, трохи старша за інших, сказала зі щирим співчуттям: – 29 років, одружений не був, живе з мамою, та ще й без батька? Я тобі не заздрю.

- Та не труси ти моє ліжко, – крикнула матуся невістці, що машинально сперлася на бильця. – Боже, боже, останні дні не можна й спокійно прожити!

Наступного дня син з'явився без немилої невістки.

- Вже й не могла прийти в лікарню до смертельно хворої матері, яка так багато для неї зробила?

- Вона має зустріти дочку з музичної школи.

– І чого вона водить дівчинку на музику? Її треба водити на малювання і вишивання. Дівчинка вся в мене! А твоя й не розуміє, що треба дитині. Боже, Боже! Ще й таким Бог дає дітей…

Матусі була необхідна операція. Вся офіційно та неофіційно зібрана інформація свідчила, що кращого хірурга, ніж Зеленович, по матусиному профілю нема. Інша річ – профіль Зеленовича. Матуся доручила довідатись, що стоїть за підозрілим прізвищем. А коли через довгу терміново вибудовану вервечку знайомих вдалося вийти на відділ кадрів лікарні і виявилося, що Зеленович за паспортом білорус, матуся була розчарована: в медицині більше довіри викликає інша розшифровка 5-ї графи.

Але була ще одна проблема, яку вирішити було важче.

Справа в тому, що Зеленович брав. Брав нахабно і відверто.

Без цього домовлятися про операцію не мало сенсу.

Говорили, що безкоштовно Зеленович оперував лише дітей з дитячого будинку.

- Мамо, в тебе на книжці є такі гроші. Йдеться про твоє життя.

- Це на мій похорон. У нас в СРСР безкоштовна медицина, на яку я маю право.

- Мамо, одначе без цього він тебе не оперуватиме.

- Піди до нього і скажи,