Читати книгу - "Крок вікінга, Наталія Іванівна Околітенко"

Вони жили довго й померли в один день. На тридцять років пережили працівника Інституту соціальної амурології та науково обгрунтованих шлюбів, котрий пропагував свою теорію суперефектів дзеркально-ідентичних біополів, створивши наукове підґрунтя давнього міфу про андрогінів, що не старіли й були сильними, як боги. Втім, перед своєю смертю він твердо став на офіційну позицію в питанні добору оптимальних подружніх пар і, як найбільший авторитет у цій галузі, скрізь запевняв, що випадок з Максимом Гичком — звичайна містифікація, що не має ніякого стосунку до науки: жінка, з якою він побрався, просто була онучкою Марії Онки, котра жила в будинку над озером у лісовому квадраті М-713, за п’ять кілометрів від своєї химерної бабусі.

Найважче доводити очевидне, й тому серйозні опоненти цьому науковцеві не траплялись. Та й яка, власне, була потреба з ним сперечатися?

Наш старий добрий завідуючий боявся розширювати штати віддглу. «Візьму одного дурня чи пліткаря — і пересварить усю мою дружну сімку», — повторював. А тому, коли стало відомо: нам таки накидають ще одного молодшого наукового, «дружна сімка» не на жарт насторожилась, тим паче, що для новенького впорядкували бічну кімнатку біля інститутського музею. Ого! Це що за цяця має з’явитись?

— Синок якоїсь цяці! — уточнила Люся Чепурна. — Ну, ми йому влаштуємо життя. Головне, не забувати, хто ми є!

…З понеділка Валерій чекав на нас у єдиній нашій більш-менш пристойній кімнаті; потиснув усім руки, сказав, що займатиметься впливом сонячного випромінювання на утворення комплексних сполук, і, коли хто захоче підпрягтися до цієї теми, він буде радий. Вона у плані. Роботи непочатий край.

Коли він подався до себе, чомусь нікому не хотілось обурюватися, що йому, новенькому й навіть не доктору наук, дають окремий кабінет. «Вибив» — ну й дідько з ним, нехай працює. Хлопець, з усього видно, ініціативний, такому й «руки» не треба мати, щоб змусити з собою рахуватись.

Того дня ми як ніколи мало пили чай та перекурювали в коридорах, піддавшись інтуїтивному прагненню постати перед новеньким у найкращому світлі. Але він демонструвати чудеса наукової звитяги не збирався, в очі начальству не ліз, та й взагалі волів відсиджуватися в своєму закамарку над пробірочками з різнобарвним вмістом, — ми й перестали звертати на Валерія увагу.

Найбільше зазнайомився з ним я, бо другого дня під час перерви зустрів на вулиці. Мали з півгодини вільного часу, отож зайшли до сусіднього скверика, що трикутником врізався в площу, влаштувалися на лавочках навпроти сонця. Воно було вже нежарке, приборкане близькою осінню.

Раптом я відчув, що навколо мене навдивовижу тихо. Безгучно, мовби в німому кіно, ковзали автомобілі, сміючись і вистрибуючи, безгучно пробігли повз нас дітлахи; я насторожено дослухався до себе — ні, з моїми вухами не сталося нічого, чув, як весело ті хлопчики лементували, як голосно розмовляли за столиком під тентом дві тітоньки — все те було, однак воно мовби обминало мою свідомість, навколо мене все дихало блаженним спокоєм надвечір’я.

— Пора вертатися, — сказав Валерій, і я зблизька зазирнув у його очі. Вони в нього були, немов у врубелівського Пана, — сині, глибокі та відсторонено-спокійні. І справді сильний хлопець…

Дивовижний спокій Валерія помітив не я один, бо коли у зв’язку із змінами в колективі перерозподіляли громадські обов’язки, Люся Чепурна сказала:

— А Валерій у нас вестиме факультатив — спеціальний курс незворушності. О, це нам дуже корисно! Особливо перед захистом дисертацій. Справді, як вам вдається бути таким, — звернулася Люся безпосередньо до Валерія. — З вами що, ніколи й нічого не трапляється?

— Ніколи й нічого.

— А коли все ж таки трапиться?

— Не може трапитись.

Усі це сприйняли за жарт і відповіли на нього ввічливим сміхом.

— Стривайте, от ми вас виберемо головою місцевкому, тоді побачите.

Все ж таки він був не зовсім наш, бо ми так і не змогли перейти з ним на «ти». В ньому вчувалася врівноважена зрілість, поки що нам, учорашнім випускникам, і близько не властива,

Увечері я вистежив, коли Валерій почав збиратися додому, й на правах уже замало не приятеля підпрягся до нього в товариство. Деякий час ішли мовчки, потім я спитав:

— Слухайте, а ви все ж таки не жартували? Ви справді певні, що з вами не може трапитись чогось лихого?

Валерій уважно подивився на мене «очима Пана».

— Так.

— І звідки ж така певність?

Я гадав, що маю справу з фаталістом, та почув дещо несподіване.

— І сказала Холера падишаху: «Насправді я згубила тільки п’ять тисяч твоїх підданців. Сорок п’ять померло з переляку», — повільно мовив Валерій і, скоса на мене глянувши, пояснив: — Це із старовинної притчі… Що ж до мене, то я просто не дозволю, щоб зі мною сталося щось прикре… не пропущу. Наші думки, наша воля — цілком матеріальні явища, і їх можна концентрувати, тоді вони стають великою силою. Волею можна вбити й волею можна оборонитися. Волею можна побудувати навколо себе захисний бар’єр з електромагнітних випромінювань психіки, таке собі поле спокою, й тоді тебе ніщо не зачепить. Але треба щомиті стежити, щоб ніякі емоції, свої або чужі, не пошкодили його. Що-ми-ті.

— Емоції шкідливі, коли вони лихі. А добрі?

— Емоції в принципі зайві — будь-які. Їх треба відкидати при самому зародженні.

«Ну й ну, — подумав я. — На дідька мені таке пісне життя? І взагалі, на дідька вся ця теорія?» Вголос сказав:

— Вважайте, що ви