Читати книгу - "Віднайдений час, Марсель Пруст"

жалю не сподівайся!» — і я почув, як свиснула трійчатка, мабуть, із залізяччям, бо озвався зойк болю. Аж це я помітив, що покій має слухове віконце, де забули запнути шторки; скрадаючись потемки, я шаснув аж під те віконце і там побачив прикутого ланцюгами до ліжка, ніби Про-метея до скелі, пана де Шарлюса, якому відміряв удари трійчаткою з залізними гаками Моріс, — баронова закривавлена і вся у струпах спина свідчила, що цю кару він приймає не вперше.

Нараз двері відчинились, і хтось увійшов, на щастя, не помітивши мене. То був Жюп’єн. Він підступив до барона, зберігаючи при цьому шанобливий вираз, і спитав із поро-зумілим усміхом: «Ну що, я вам потрібний?» Барон попросив Жюп’єна на хвилину відіслати Моріса. Жюп’єн витурив його з покою, анітрохи не церемонячись. «Нас ніхто не може підслухати?» — запитав барон у Жюп’єна, і Жюп’єн запевнив його, що ні. Барон знав, що Жюп’єн, доволі спритний літератор, не мав ані на гріш практичної тями, і в присутності зацікавлених осіб робив такі прозорі натяки, що й сліпому бу-jiq видно, що в нього на мислі, а також оперував відомими кожному прізвиськами.

«Хвилинку», — урвав Жюп’єн, почувши дзвінок із кімнати номер 3. То нагадував про себе депутат Аксьйон Лібераль, він уже відбував. Жюп’єнові не треба було дивитися на табло: він знав бренькіт цього дзвінка; зазвичай депутат з’являвся після сніданку. Того дня графік змінився через те, що опівдні його донька одружилася в Сен-П’єр-де-Шайо. Отож він прийшов увечері і квапився піти раніше з уваги на дружину, скору на паніку, коли він десь затримувався допізна, надто за теперішніх частих бомбардувань. Жюп’єнові залежало на тому, щоб провести його до порога, засвідчуючи цим шанобу до депутата, — зрештою, без жодного особистого розрахунку. Бо хоча цей депутат відкидав крайні вимоги «Аксьйон Франсез» (нездатний, проте, второпати жодного рядка Шарля Морраса чи Леона Доде) і водився з міністрами, радими полювати вкупі з ним, Жюп’єн не посмів би просити його підтримки у своїх чварах із поліцією. Він знав, що коли й забалакає про це з таланистим і воднораз полохливим законодавцем, то це не лише врятує його від найбезневиннішого «трусу», а ще й призведе до втрати найщедрішого клієнта. Відпровадивши аж до порога депутата, який насунув капелюха на очі, настовбурчив комір і ушився (як ушивався у своїх виборчих програмах), сподіваючись приховати своє обличчя, — Жюп’єн вернувся до пана де Шарлюса і пояснив: «Це пан Ежен». У Жюп’єна, як у санаторіях, людей називали на ім’я, не забуваючи шепнути на вухо, аби вдовольнити цікавість завсідника чи піднести престиж закладу, ще й прізвище. Іноді, проте, Жюп’єн і справді не відав, хто його клієнт, і тоді фантазував, кажучи, що це той чи інший біржовик, шляхтич або артист, — огріхи дріб’язкові й чарівні для тих, чиї прізвища він плутав, — відтак махав рукою і вже не з’ясовував, хто такий цей «пан Віктор». А ще Жюп’єн звик, аби догодити баронові, чинити не так, як цього вимагали засади, обов’язкові на деяких зібраннях, а зовсім навпаки. «Дозвольте вам рекомендувати пана Лебрена» (а на вухо: «Він просить називати себе паном Лебреном, а насправді це великий князь російський»). І навпаки, Жюп’єн відчував, що не досить просто рекомендувати панові де Шарлюсу хлопця молочаря. Він шептав, прискалюючи око: «Це хлопець молочар, а як по щирості — найнебезпечніший апаш із Бельвіля» (треба було чути, яким фривольним тоном Жюп’єн вимовляв це «апаш»). І, ніби цього відгуку було мало, він намагався завше додати якийсь «послужний список»: «Не раз сидів за крадіжки і грабунки у Фрезні» (знов той самий фривольний тон), за бійки з перехожими, які розплачувалися каліцтвом, був у штрафному на Лімпопо. Убив свого сержанта».

Барон мав навіть до Жюп’єна жаль, знаючи, що в цьому домі, який він велів своєму фактотумові купити для власного вжитку, а домоправство довірити третій особі, всі, через хиби і нетактовність вуйка панни д’Олорон, знали, хто він і як його величають (проте багато хто думав, що то прізвисько, та ще й перекручене неправильною вимовою, отож барона оберігала людська темнота, а не Жюп’єнова скромність). Але йому простіше було звіритися на його запевнення, і, заспокоєний тим, що ніхто їх не може підслухати, барон промовив: «Я не хотів казати при цьому малому, він, зрештою, дуже милий і дбає jipo все старанно. Але, як на мене, він не дуже брутальний. Його лице мені подобається, але він називає мене вишкребком, а це звучить як завчений урок». — «Ба ні, ніхто йому нічого не казав, — відповів Жюп’єн, не помічаючи фальшу в цьому запевненні. — Його, зрештою, позивали за смертовбивство консьєржки в Лавіллет». — «Ага, це цікаво», — усміхнувся барон. «Але я маю напохваті одного різника, спеціалізується на забої волів, зовні схожий на нього; потрапив сюди випадково. Хочете спробувати?» — «Авжеж, залюбки!» Я побачив, як увійшов чолов’яга з різниці, справді чимось схожий на Моріса, але що цікаво, обидва вони мали в собі щось однотипне, особисто я ніколи цього типу не вирізняв, але до нього, як до мене оце дійшло, належав і Морель: обидва нагадували як не самого Мореля, яким його бачив я, то принаймні лице, яке той, хто бачив Мореля інакше, ніж я, міг би скласти з його рис. Як тільки я створив подумки з того, що підказала мені пам’ять, подобу Мореля, яким він міг постати в очах інших, я збагнув, що обидва молодики, один хлопець ювелір, другий готельний службовець, були його невиразними іпостасями. Чи не випливало звідси, що пан де Шарлюс, принаймні у певних своїх уподобаннях, залишався завжди вірний одній і тій самій особі, а жага, що змусила його одного за одним вибрати обох цих молодиків, була та сама, що погнала його до Мореля на платформі донсьєрського двірця, і чи не випливало також те, що всі троє нагадували чимось ефеба, чиї форми, вирізьблені в шафірі очей пана де Шарлюса, надавали його поглядові чогось незвичайного, що так вразило мене вже першого дня в Бальбеку? Або знов-таки: якщо його захоплення Мо-релем визначала саме така врода, то чи не шукав він тепер, аби втішитися в розлуці, чоловіків, схожих на нього? А ще я подумав, що, може, між Морелем і бароном, попри славу, панували тільки приязні стосунки, і що пан де Шарлюс просив Жюп’єна приводити молодиків, подібних до Мореля, аби завдяки їм створити оману розкошів із ним. Звісно, зважаючи на все те, що пан