Читати книгу - "Фортеця, Міша Селимович"

Чесної й мудрої влади нема, бо прагнення до могутності не знає меж. Людину при владі під'юджують боягузи, підбадьорюють облесники, підтримують шахраї, і її уявлення про себе завжди краще, ніж є вона насправді. Усіх людей вважає дурними, бо вони приховують перед нею свою справжню думку, а собі привласнює право всезнайства, і люди погоджуються з цим. При владі не буває мудрих людей, бо й мудрі тут скоро втрачають розсудливість, і нема в них терпимості, бо всі вони ненавидять будь-які переміни. Вони відразу створюють вічні закони, вічні засади, вічний порядок і, пов'язуючи владу з богом, множать свою силу. І ніхто б не скидав їх, якби вони не ставали на заваді іншим сильним людям. А скидають їх завжди однаково, пояснюючи це тим, що вони чинили насильство над народом (хоч вони всі насильники) або кували зраду супроти верховного володаря (хоч цього ніхто і в думці не мав). І нікого це не напоумлює, усі стрімголов спішать до влади, як нічні метелики до полум'я свічки. Скільки боснійських намісників кинуто до в'язниці, вислано, убито! І їхні почти разом з ними. Але знову приходять нові, приводять свій почет і повторюють дурниці своїх попередників, бо інакше не можуть. І так безперервно. Без хліба народ може залишитися, без влади — ні. Влада — це болячка на народному тілі, як чиряк. Коли один чиряк згасає, вискакує інший, може, ще дошкульніший. Не можете без нас, кажуть нам ті, що при владі, бо розведуться розбійники, нападе ворог, настане смута в країні. А хто на своїх плечах тримає країну, хто її годує, охороняє? Народ. А вони обкладають нас податками, карають, ув'язнюють, убивають. І ще силують наших синів це робити. Вони без вас не можуть, ви без них можете, їх мало, нас багато. Тільки пальцем ворухнули б усі, скільки нас є, і цієї погані не стало б. І зробимо так, брати мої знедолені, як тільки виростуть люди, які не дозволять, щоб вампіри ссали з них кров.

Тут я вислизнув з мечеті, збентежено наступаючи на ноги витріщених сіром у подертих панчохах, які, затамувавши подих, слухали ті полум'яні слова бунту.

Звідки в нього стільки хоробрості?

Ідучи додому, я гупав ногами по бруку, мов п'яний, не вірячи сам собі. Як він зважився таке казати і як люди посміли слухати його?

Розповів я Тияні, здивований, розгублений.

— Їй-богу, він сміливий, — сказала вона захоплено. Але мені наказала, щоб я більше не ходив його слухати. Мабуть, боялася, щоб мені не остогидло моє мовчання.

І ось тепер цей юнак, про якого я довго наяву думав і уві сні снив, стояв переді мною з книжкою в руці й уважно дивився на мене.

— Ми ніби знайомі. Ніби десь зустрічалися.

— Я слухав тебе якось у мечеті.

— А раніше?

— Не пригадую.

Я зрікся випадкової зустрічі, боячись можливої небезпеки.

— Складаєш вірші? — запитав він, переводячи мову на інше. — Для кого? І навіщо?

— Собі. Співаю, бо співається.

— Як соловей?

— Хіба треба інакше?

— Але ж ти людина.

Йому я не міг відповісти будь-що, уся його думка була спрямована на бунт, і все мало служити цій меті. Я добре пам'ятаю, що він говорив у мечеті, і про це найрадше повів би з ним розмову. І ще я думав, наскільки звабливіший його запал і краща його хоробрість від усього, що він казав. Я хотів запитати його: невже шлях до свободи лежить через насильство? Невже проти зла треба застосовувати зло? І хто викоренить це друге зло? І як його потім забути?

Але якщо це скажу, він зненавидить мене, поставиться до мене з презирством.

Обмежуся поезією. Але що сказати?

І тут я самотній, і тут я винен, і тут розбиваю щільні ряди, міцні, як мур.

Наближаючись до нього і водночас відмежовуючись, я сказав, що ми зв'язані й придавлені, хоч і не бунтівники. Тільки й того, що думаємо. Але людина відчуває потребу не тільки думати, а й висловлюватися, навіть більшу потребу висловлюватися, ніж думати. Так вона вивільняється від внутрішнього напруження. Слово — це відтік надмірної крові, розвантаження від мук, видимість свободи. Влада повинна заохочувати й підтримувати слово, а не душити, потрібно влаштовувати свята говоріння чи, ще краще, лихослів'я, як спів, як молитву, як очищення. Так роблять деякі племена в Африці, і в цьому вони набагато мудріші від нас, а може, і в багато чому іншому. Слід було б давати нагороди й ордени за лайку. І за поезію, бо це те саме. І треба, щоб якомога більше людей слухало це і брало в цьому участь. Опісля легше було б нести свій неминучий тягар.

— Хіба справді неминучий?

Я хотів розвинути цю кумедну картину, поблазнювати, вигадуючи, що могло б діятися на тому дивному святі лихослів'я, репетування, висміювання під мандоліни й бубни: той ходить, той сидить, той кричить у небо, той гримить об землю, — але Раміз перебив мене, не давши до кінця насолодитися цим гротеском у час, коли я не міг погодитися з ним, але й не дуже дбав про те, що говорю.

— Хіба той тягар справді неминучий?

— Боюся, що так.

— Ні. Люди скинуть насильний тягар, а не будуть себе обманювати, полегшуючи його. Що важчий тягар і що менше є слів для втіхи, то ближчий той день.

— Хто це зробить?

— Народ.

— Народ — це пусте число, розсипана сила. Він не має одної мети, не має нічого спільного, крім безпосередньої вигоди й страху. Ми розділені. Село селу не хоче допомогти в час небезпеки. Кожне сподівається, що вона його промине.

Він заперечливо покрутив головою.

— Народ роздрібнена маса, доки не побачить спільної мети, не побачить користі для себе. Коли усвідомить, коли повірить, то зможе все. Але спочатку треба усунути тих, хто тримає в своїх руках владу.

— Скажімо, таке можна зробити. Але ж хтось повинен очолити народ, звільнити його від страху, виробити в ньому готовність до жертв, щоб повести його до перемоги…

— Хіба це неможливе?

— Можливе, але в такому разі керівники здобули б авторитет, у них з'явилися б заслуги. І що ж тоді? Вони, ці керівники, почали б жити із своїх заслуг, з кожним днем стаючи дедалі сильнішими, і врешті-решт їхній авторитет перетворився б у могутність. Таким чином, замість старої влади ми дістали б нову, можливо, ще гіршу. Це історія влади з давніх-давен. Усе повторюється — від натхненності до насильства, від благородства до тиранії, завжди й нескінченно.

Раміз усміхнувся, як мені здалося, трохи докірливо.