Читати книгу - "Жнець, Террі Пратчетт"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Я не маю на увазі через них, я маю на увазі... крізь...
Архіректор нюхнув повітря.
— Що горить?
— Ваші черевики, Архіректоре, — сказав Декан.
Ридикуль глянув униз. Жовто-зелена калюжа розповзалася з-під дверей.
Дерево обвуглювалося, кам’яні плити сичали, а шкіряні підошви його черевиків були однозначно в халепі. Він відчував, як стає нижчим.
Він пововтузився зі шнурівками, а потім стрибнув з місця на сухі плитки.
— Скарбію!
— Так, Архіректоре?
— Дай мені свої черевики!
— Що?
— Чорт забирай, друзяко, я наказав тобі віддати мені твої кляті черевики!
Цього разу довготелесе створіння з чотирма парами крил, по дві на кожному кінці, і трьома очима, вилупленими в простір, виникло над головою Ридикуля й впало на його капелюх.
— Але...
— Я твій Архіректор!
— Так, але...
— Я думаю, петлі вже піддаються, — сказав Лектор із Новітніх рун.
Ридикуль розпачливо роззирнувся довкола.
— Ми перегрупуємося у Великій залі, — сказав він. — Ми... стратегічно відступаємо на заздалегідь підготовані позиції.
— Хто їх підготував? — сказав Декан.
— Ми підготуємо їх, коли туди доберемося, — сказав Архіректор крізь стиснуті зуби. — Скарбію! Твої черевики! Негайно!
Вони дісталися подвійних дверей Великої зали якраз тоді, коли двері за ними наполовину розвалилися, наполовину розчинилися.
Двері Великої зали були міцніші. Защіпки й засуви стали на місце.
— Очистіть столи й зваліть їх навпроти дверей, — рявкнув Ридикуль.
— Але вона проїдає дерево, — сказав Декан.
Почувся стогін від маленького тіла Модо, притуленого до стільця. Він розплющив очі.
— Скоріше! — сказав Ридикуль. — Як можна вбити купу компосту?
— Гм. Не думаю, що це можливо, пане Ридикуль, сер, — сказав садівник.
— Як щодо вогню? Я, мабуть, зможу зорганізувати маленьку вогняну кулю, — сказав Декан.
— Це не спрацює. Надто вогко, — сказав Ридикуль.
— Вона прямо тут! Вона проїдає двері! Вона проїдає двері, — речитативом проговорив Лектор із Новітніх рун.
Чарівники позадкували далі залою.
— Я сподіваюся, вона їсть не надто багато дерева, — сказав вражений Модо, випромінюючи непідробне занепокоєння. — Це просто пекло, пробачте мою хапонську, якщо в неї потрапить надто багато вуглецю. Надто перегрівається.
— Знаєш, зараз якраз слушний час для лекції про динаміку компостобудування, Модо, — сказав Декан.
Гноми не розуміють значення слова «глуз».
— Ну, гаразд. Кахи-кахи. Правильний баланс матеріалів, правильне розкладання шарами відповідно до...
— Амба дверям, — сказав Лектор із Новітніх рун, незграбно пробираючись до їхніх рештків.
Курган меблів почав рухатися вперед.
Архіректор розпачливо роззирнувся по холу в повній скруті. Потім його очі наткнулися на знайому важку пляшку на одному з буфетів.
— Вуглець, — сказав він, — це як активоване вугілля, правда?
— Звідки мені знати? Я не алхімік, — пирхнув Декан.
Компостна купа виникла з руїн. З неї бухала пара. Архіректор тужливо поглянув на пляшку соусу ого-ого. Він її відкоркував. Глибоко вдихнув запах.
— Тутешні кухарі просто не вміють готувати його як належить, знаєте, — сказав він. — Минуть тижні, поки я отримаю трохи з дому.
Він швиргонув пляшку в компостну купу, яка насувалася.
Та зникла в бурхливій масі.
— Кропива дводомна завжди помічна, — сказав Модо за його спиною, — вона додає заліза. І живокіст, ну, живокосту багато не буває. Для мінералів, знаєте. Сам я завжди схилявся до невеликої кількості хмелю звичайного...
Чарівники виглядали поверх перевернутих столів.
Компостна купа припинила рухатися.
— Мені здається, чи вона більшає? — сказав Верховний верховик.
— І щасливішає, — сказав Декан.
— Жахливо смердить, — сказав Скарбій.
— Ну що ж. А це була майже повна пляшка соусу, — печально сказав Архіректор, — я її тільки-но відкоркував.
— Природа — неймовірна штука, якщо гарненько про це подумати, — сказав Верховний верховик. — Не треба в мене так втуплюватися, знаєте. Просто зауважив.
— Буває, що... — почав Ридикуль, а тоді купа компосту вибухнула. Це не було бум або бах. Це було найбільш осклизле, найбільш опасисте виверження в історії термінального метеоризму. Темне червоне полум’я, облямоване чорним, зметнулося аж до стелі. Шматки купи пролетіли через хол і вогко вихлюпнулися на стіни. Чарівники визирали з-за своєї барикади, густо всипаної чаїнками. Качан капусти м’яко впав на голову Декану.
Він глянув на маленьку бульбашату ляпку на кам’яних плитах. Його обличчя повільно розлізлося у вишкір.
— Ого, — сказав він.
Решта чарівників випросталися. Адреналіновий відтік виконав своє заспокійливе замовляння. Вони теж повишкірялися і стали весело гупати один одного кулаками межи плечі.
— Скуштуй гострого соусу! — волав Архіректор. — Приперли тебе до живоплоту, ферментований мотлоху!
— Можемо ми надерти зад чи можемо ми надерти зад? — задихався щасливим сміхом Декан.
— Вдруге ти мав на увазі «не можемо», а не «можемо». І я не певен, що про компостну купу взагалі можна сказати, ніби вона має... — почав Верховний верховик, але прилив збудження накрив і його.
— Жодна купа більше не буде сікатися до чарівників, — сказав Декан, якого остаточно понесло. — Ми хвацькі, й зненацькі, і...
— Їх тут поблизу ще три, каже Модо, — сказав Скарбій.
Запала тиша.
— Нам варто піти узяти наші патериці, правда? — сказав Декан.
Архіректор потицяв шмат розкиданої купи носаком черевика.
— Мертві речі оживають, — пробурмотів він. — Що далі? Почнуть ходити статуї?
Чарівники поглянули на статуї мертвих Архіректорів, які вишикувалися у Великій залі й насправді в більшості коридорів Академії. Академія існувала тисячі років, і в середньому Архіректор лишався на посаді впродовж одинадцяти місяців, тож там було безліч статуй.
— Знаєте, я хотів би, щоб ти цього не казав, — сказав Лектор із Новітніх рун.
— Це була тільки думка, — сказав Ридикуль. — Ходімо, глянемо на решту цих куп.
— Так! — сказав Декан, весь охоплений нестримним нечаклунським мачизмом. — Ми хвацькі! Так! Чи ж ми хвацькі? — сказав він.
Архіректор звів брови і повернувся до решти чарівників.
— Чи ж ми хвацькі? — сказав він.
— Е. Я почуваюся помірно хвацьким, — сказав Лектор із Новітніх рун.
— Я однозначно дуже хвацький, я гадаю, — сказав Скарбій. — Думаю, це через відсутність черевиків, — додав він.
— Я буду хвацьким, якщо решта будуть, — сказав Верховний верховик.
Архіректор повернувся до Декана.
— Так, — сказав він, — скидається на те, що всі ми хвацькі.
—
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Жнець, Террі Пратчетт», після закриття браузера.