Читати книгу - "Богун, Яцек Комуди"

Собеський підійшов поближче, уперся руками під боки, потім кинув на ліжко свою шапку з хутра рисі і полковницьку булаву, взяв дівчину під підборіддя і поглянув їй прямо в очі.

— Кавалер де Дантез не був винен в нападі. Ти оскаржила невинну людину! До того ж, чоловіка, який, може бути, врятував твою честь!

— Дантез був серед нападників, — відповіла гостя. — Коли побачив твоїх слуг на дорозі, в останню мить поміняв наміри і хотів робити з себе спасителя. Він брехав, мій пане.

— Якби був винним, не виграв би власного життя в кості. А тепер в милостях у гетьмана Калиновського.

— Про те я, власне, і хотіла поговорити з вашою милістю.

Собеський пройшовся коло жінки.

— Ти, панно, прийшла подякувати за порятунок чи в якійсь іншій цілі? Ти дуже ризикуєш, знаходячись у військовому таборі.

— Поряд з тобою, мій пане, я не боюсь, — прошепотіла.

Марек і не пізнав, коли жінка закинула йому руки на шию, потягла на ложе, поцілувала у вуста, а потім почала шукати діамантові ґудзики жупану. Собеський не відав, що з ним діється. Він не хотів цього, може, теж, трохи її побоювався, а одночасно чуяв, що не зможе їй опиратися, що ще мить, і він нап’ється з джерела розкоші, навіть якщо потім прийдеться почути на губах смак отрути.

— Пан гетьман потребує союзників, — прошепотіла жінка. — Він розраховує на тебе, пане, щоб ти утримав чернь та солдатську сваволю…

Вони лягли на шкурах, на соболиних та оленячих хутрах, на сріблястих сибірських лисах. Марек віднайшов вустами перса Євгенії, стягнув декольте її сукні донизу…

Несподівано щось біля них зашелестіло. Струни козацької бандури видали з себе неприємний брязкіт. Собеський підірвав голову. Поряд стояв зблідлий Тарас.

— Що… Ах ти сучий сину! Хто дозволив тобі увійти?!

— Ваша світлість, не роби цього! — скрикнув козак. — Не наражай душі на вічний осуд…

— Хто це такий?! — крикнула Євгенія, підтягуючи тканину сукні, щоб закрити округлі груди. — Це козак?! Мил’с’дар старосто, козака тримаєшся?! Як це так?!

— То мій слуга. Мій стременний. Зараз піде геть!

— Не піду, — вперся козак. — Я вас, пане, боронити мушу!

— Що ти сказав?!

Собеський з розмаху вдарив Тараса в обличчя. Голова молодика відскочила вбік, сам він заточився на стінку намету, притиснувши бандуру до грудей.

— Так як ти смієш, сучий сину! — викрикнув староста.

Він повернувся в сторону Євгенії. Очі жінки метали блискавки.

— Забий його! — прошепотіла вона.

Староста одним швидким рухом схопив булаву…

…і тоді Тарас вдарив по струнах. Собеський затримався посередині намету, застиг. Він не міг пересилити себе. Не міг забити. Знову поглянув він на Євгенію, та власне виходила з намету. А він стояв, нерішуче, слухаючи мелодії, яку вигравав Тарас, доки, в кінці кінців, не кинув булаву.

— Тарас, я…

Бандурист не відзивався.

— Пробач мені…

Козак без слів притиснув його долоню до вуст.

— Ще сьогодні до мене прийде пан Пшиємський, який бажає переговорити зі мною наодинці. Я викладу йому всю справу і покажу листи. А він вже вирішить, що з тобою зробити.

Тарас покивав головою.

— Він укриває козака в наметі! — просичала Євгенія.

— Ти впевнена?

— І той сучий син знівечив всю мою забаву довкола старости. Він її перебив нам, а у Собеського не було достатньо сил, щоб викликати слуг та повчити його до крові!

— Козака укриває? Дивно це. Може якийсь посланець?

— А хто його там знає…

— Так це ж чудово, — буркнув Дантез. — Моя маленька курвочко, ти спрацювала чудово.

— Нам погрожує конфедерація, — сказав Пшиємський. — Калиновського опутав диявол, він думає виключно про те, щоб покінчити з Хмельницьким. А в хоругвах все аж кипить!

Марек Собеський крутив в руках полковничу булаву, примкнув очі.

— Коли Радзивілл не допустив до пролонгації сейму, коронна армія залишилась без заслуг та капітуляцій. Панове товариство почекали б власні чверті до наступного сейму, але не під булавою Калиновського, у якого нема у війську поваги. Тому будь у який день може вибухнути бунт! А якщо навіть бунту і не буде, то нас задавить Хмельницький.

Собеський слухав.

— Я не противився походу на козаків, бо я повинен слухати наказів! Однак, його милість гетьман відкинув план мій та пана Одживольського, який передбачав встановлення табору під Брацлавом чи Райгородом. Його милість гетьман відкинув будь-який план, що не походить від нього самого чи його завушника, сучого сина Дантеза. Під Батогом немає і половини коронної армії. До нас не прийшли полки Лянцкоронського та Конрадського. Нема хоругв з Задніпров’я. Нас тут в таборі маленька жменька. І з такими силами Калиновський бажає розбити Хмельницького. З однієї сторони козаки і татари, а з другої гетьман, який рветься до бою, хоча на це в нього немає сил. А з третьої сторони — наші жовніри. І ось тут я хотів би спитати, пане Марку, по чиїй стороні ти станеш?

— Не вважаєш же ти, пане-брате, що стану на боці бунтівників?

— Чи то підтримуєш Калиновського? — питав Пшиємський.

— Я винен підпорядковуватися гетьману.

— Чорні хмари повисли над Річчю Посполитою, пане Марку. — Пшиємський підкрутив вуса. — Я старий солдат. Був при штурмі Магдебурга. В Імперії бачив різанини та спалені міста. І не бажаю, щоб теж саме діялося в Короні. А тим часом — сейм зірваний, військо бунтує, Хмельницький знову голову підносить… Річ Посполита немовби лев між вовками. Поки лев сильний, його бояться пси прусські, цісарські, шведські і московські. Але коли він падає, тоді навіть найменший вовчик зі зграї кинеться йому до горла. А ми навколо себе маємо тільки ворогів! На сході московський тиран, що вішає людей і голови їм рубає. На півдні турчин, далі — Габсбурги. На півночі шведи і бранденбурзький електор, якій з радістю видрав би у нас Королівську Пруссію та Великопольщу. Якщо тепер ми не впорядкуємо козацьких справ, горе нам!

— Річ