Читати книгу - "Я бачу, вас цікавить пітьма"

— Та я й не бачила, як він улибаїться, не те що шуткує! Може, просто лице в чоловіка таке — понуре… Але щоб юморний — точно нє.

— Чудово… — стиха мовив Андрій.

Він поставив поряд із Арсеном іще один плюс, тож вийшло «А + — +».

— Непитущий, але непривітний. Зате без почуття гумору, — виснував він. — виснував він.

— А чому «але» і «зате»? — зацікавилася барменка і спробувала зазирнути до Андрія в блокнот.

— Не має значення, — він прикрив сторінку долонею. — А що дільничний Субота? Знайомі ж із ним?

— О, це той іще алконавт! На всі празники́ — глибоке погруженіє.

Андрій намалював мінус і знову звів очі на барменку.

— Приємний у спілкуванні?

— Субота? Щоб сказати, що я з ним сильно общалась, так нє. Але сильно його в селищі ніхто не любить.

Андрій поставив Суботі другий мінус.

— А як із почуттям гумору?

— Ну, не сказала б, що він такий уже юморист… — вона замислилася. — Хоча сам, мабуть, думає, що юморист.

— Тобто? — перепитав він. — Намагається шуткувати, але не смішно?

— Я б сказала, що смішно — коли не намагається. Тільки він не розуміє. І бува, як пошуткує — хоч стій, хоч падай. Таке меле — на голову не налазить!

Андрій кивнув і поставив Суботі плюс.

— Уже дещо… Ну і Науменко. П’є?

— На Науменка у вас уже не хватає. Я вам про шутки Суботи якраз на всі розказала. Без здачі.

Зітхнувши, Андрій виклав на шинквас п’ятдесятку.

— Так ми скоро до Івана Франка докотимося, — зауважила барменка, роздивившись купюру на світло.

— То що там по Науменкові?

— По Науменкові я тебе сама запитаю. Питання сложне, але безплатне, — вона поклала на шинквас свої переконливі груди і нахилилася до нього, майже торкнувшись до його чола налакованим чубчиком. — Якого хріна тобі треба від мого батька?!

Розділ 22

Ногами вперед

Гала була страшенно важка. Небіжчики завжди видаються важчими, ніж тоді, коли були живі. Ксеня щосили вчепилася в ручки нош, боячись послизнутися на обледенілих сходинках медпункту. Євген Павлович пихкотів, намагаючись відчинити ліктем двері. Йому нарешті це вдалося, він квицьнув їх, розчиняючи, та раптом закричав:

— Стій, Оксі! Ногами треба! Ногами — вперед!

— Та чи вже не все одно…

— Розвертаймо! — він почав сходити вниз, штовхаючи Ксеню ношами. — Ти перша піднімайся!

— Та Євген Павлович! Освічена ж людина!

— Одне діло, освічений, а інше — такі оце речі… Обходь давай!

— Ви хоча б знаєте, звідкіля ця традиція?

— Поняття не маю… Обережно, там слизько…

— Раніше вважали, що коли нести мерця на цвинтар головою вперед, то він запам’ятає дорогу і повернеться, — Оксі всміхалася.

— А ми, до речі, в «швидкій» як її везли?

— Та йдіть ви!

— Проходь давай, не стій!

Ксеня закотила під лоба очі й переступила поріг.

Нічого схожого на морг у Буськовому Саду не було. Вони занесли ноші в перев’язочну — там батарея майже не працювала — і поклали долі. Ксеня пішла в палату відмивати кров, якою була перемащена стіна коло Галиного ліжка.

Вона майже закінчила, коли у двері постукали. Здивовано звела голову — місцеві ніколи б не стукали. Євген Павлович теж визирнув зі свого кабінету. Візитери, хай там хто вони були, входити не поспішали, й Оксі пішла до дверей.

На вкритому льодяною шкіркою ґанку стояла молода дівчина в білій чернечій хустці й синтепоновому пальті поверх чорної ряси. Замість хреста в неї на грудях красувалася брошка з чорною лискучою жабою.

— Слава Володарю, Що Несе Світло! — сказала вона.

— Во істину… — розгублено пробурмотіла Ксенія, не знаючи, як відповідати на таке привітання.

— Ми з патологоанатомічного бюро. Забрати померлу, — вона пхнула Ксені якісь папери в брудному пом’ятому файлі й задля переконливості тицьнула пальцем у жирний напис «Приходько Галина Вікторівна».

— Як по правді, не чекали так швидко! — здивувався Євген Павлович. — Я лише пів години, як дільничного повідомив…

— А ми тут саме проїжджали. За мостом… То ми ввійдемо?

— Будь ласка… — Ксеня відступила вбік. Черниці з різноманітних орденів і місій частенько були волонтерами при лікарнях, тож вона не здивувалася.

Тим часом черниця рішучо пройшла простісінько в перев’язочну, ніби була тут не вперше, залишивши в коридорі помітний шлейф якихось східних запахів. Можливо, спецій… Слідом за нею поріг переступив чоловік у дзеркальних окулярах-крапельках і чорному бушлаті. Навіть не привітавшись, він теж неквапно попрямував у перев’язочну. Ксеня й лікар здивовано перезирнулися. Тоді спохопилися й поквапилися за ними.

Монашка сиділа навпочіпки біля узголів’я трупа. Одна її рука була в небіжчиці на чолі, другу вона випростала в неї над животом, розчепіривши пальці, і щось бурмотіла, заплющивши очі, наче ота цілителька, що їхні оголошення висять на під’їздах старих міських п’ятиповерхівок. Чоловік у бушлаті стояв посеред перев’язочної, байдужливо дивлячись перед собою.

— Це вона молиться? — стиха запитав Євген Павлович.

Йому ніхто не відповів. Черниця шепотіла далі. Завершивши, вона не перехрестилася, а просто підвелася й безцеремонно переступила мертве тіло.

— А хіба на вас не повинен бути хрест? — несміливо запитала Ксеня.

Черниця холодно зміряла її очима:

— Повірте мені, можна обчіплятися хрестами, але це не наблизить вас ні на крок.

До ароматів спецій, що йшли від неї, додався нудотно-кислий запах гнилих фруктів. Можна було подумати, що так пахло в неї з рота. Вона знову присіла — цього разу спиною до них — поклала руки небіжчиці на лице і нахилилася, наче намірилася робити штучне дихання.

— Не наблизить до чого? — запитала Ксеня.

— До вищого милосердя… — провуркотіла черниця. — Люди ковзають до нього по тонкому льоду власної совісті. І вважають, що коли мчати щодуху, то більше шансів…

— І пришвидшуються на всі гроші! — озвався раптом чоловік у бушлаті.

— А пришвидшуватися не можна, — підтакнула черниця, що й досі сиділа у дивній позі.

— Що ви робите? — не витримав лікар.

Вона враз рвучко підхопилася, й звідкись із-під її рук до стелі зметнулася маленька стрімка тінь.

— Лайно яке! — вигукнула черниця.

— І-і-і! — верескнула Ксеня.

— Це ще тут звідки? — викрикнув Євген Павлович і нервово глитнув, бо на мить йому здалося (спаде ж таке на думку!), що черниця дістала пташку в небіжчиці з рота…

— А не треба ото під руки питати! — обурився чоловік у бушлаті.

— Дзьобнула мене! — поскаржилася черниця.

Тінь вдарилася об жарівку, метнулася на середину кімнати і метушливо затріпотіла на підлозі. Це була невеличка чорна птаха з неймовірно довгими тонкими крилами. Вона несамовито колотила ними по лінолеуму, марно силкуючись злетіти.

— Я відчиню вікно! — вигукнула Ксеня й уже ступила вперед, коли черниця зупинила її різким викриком.

— Зараз я комусь відчиню!

— Та що тут коїться? — обурився Євген Павлович.

Черниця раптом опустила очі, наче це не вона кричала секунду тому, і стала схожа на овечку в рясі:

— Це наша пташечка… — пролепетала вона. — Вилетіла в мене…

І сором’язливо всміхнулася, сяйнувши зворушливими ямочками на щічках.

— Ваша пташечка? — вкрай розгубився лікар.

— Вибачте, що так сталося…