Читати книгу - "Я бачу, вас цікавить пітьма"

Останні слова адресувалися чоловікові в бушлаті, і той негайно витягнув із-під поли складаний сачок. Зі свистом змахнувши в повітрі, він розклав його одним спритним рухом.

— Обережно! — сказав Євген Павлович. — Якщо злетить, битиметься об стіни!

— Не злетить, — запевнив чоловік у бушлаті. — Вони не можуть із землі.

Він скрадався до пташки, що билася на підлозі і, дивно, весь цей час відвертав лице, наче постановив собі впіймати, не дивлячись на неї.

— Ви що — навмисне не дивитеся? — запитав лікар чоловіка в бушлаті.

— Він узагалі-то сліпий, — зауважила черниця.

— Як то — сліпий? — лише й спромігся промовити лікар.

— Можна подумати, що ви не сліпий! — гмикнула черниця.

— Ні, — знітився Євген Павлович, геть збитий з пантелику.

— Хіба ви бачите дохлу рибу, якою обвішані? — хитро запитав чоловік у бушлаті.

— Дохлу рибу?

— Це він про ваші гріхи, — пояснила черниця.

— Розкажи їм про чорну ополонку! — несподівано попросив чоловік у бушлаті, повільно простягаючи сачок до пташки.

— Та їм пофіг, хіба не бачиш! — брутально заявила черниця. — Їм важливіший хрестик!

І метнула на Ксеню обвинувальний погляд.

Наступної миті чоловік у бушлаті описав сачком стрімку вісімку, й одним точним рухом накрив розпластану на лінолеумі пташку.

— Опа! — задоволено вигукнув він, так і дивлячись кудись у куток.

— От і добре, трам-пам-пам! — зраділа черниця.

— Ви що — птахолов? — вразилася Ксеня.

— Отак-от! — чоловік гордо звів догори пальця й обернувся до черниці. — Птахолов, зрозуміла?!

Затиснувши сачок під пахвою, чоловік знову поліз за пазуху і вийняв із-під бушлата невеличку складану клітку. Звичним рухом розклав її однією рукою й уміло запхнув туди схожу на серпокрильця пташку.

Довгокрилій птасі там вочевидь було затісно. Вона притиснулася грудьми до ґратчастої підлоги і важко дихала, широко відкривши дзьоба.

— Шкода її… — сказала Ксеня.

— Заробила, — відповів чоловік.

— Узяли! — скомандувала черниця й, проігнорувавши ноші, рішучо вхопила небіжчицю за щиколотки.

Чоловік у бушлаті квапливо підхопив труп попід плечі. Тіло вже почало клякнути, і через це мертва Гала скидалася на циркового факіра, що лежить на двох стільцях. Євген Павлович спробував допомогти, але черниця рішуче відштовхнула його стегном, навіть не подякувавши:

— Заповніть краще направлення на розтин! Нам іще їхати чортзна-куди!

— Ногами! Ногами вперед потрібно! — захвилювався Євген Павлович, та вони не звернули на нього жоднісінької уваги.

За пару хвилин Євген Павлович вибіг на ґанок із направленням у руці.

У дверях медпункту, накинувши на плечі пальто, стояла Ксеня. У роті в неї була непідкурена цигарка, про яку, видно, забула, а її брови здивовано вигнулися, мов дві перелякані кішки.

— Повантажили? — запитав лікар.

Замість відповіді вона мовчки кивнула в бік дороги. Черниця й чоловік у дзеркальних окулярах запихали труп у багажник яскраво-червоного «ягуара».

— Вони точно з патанатомії? — приголомшено пробурмотів лікар.

Оксі, й надалі мовчки, простягнула йому м’ятий файл, і той узявся неуважно перечитувати документи.

Дивна парочка хряснула багажником і заскочила в авто.

— Усе правильно… — сказав Євген Павлович, відірвавшись від документів.

«Ягуар» загарчав і рвонув уперед, залишивши по собі сколошканий сніговий вихор.

— І направлення не взяли… — додала Ксеня, дивлячись услід зниклій автівці.

За десять хвилин червоний «ягуар», проминувши цукровий завод, виїхав на міст через річку з дивною назвою Туонь. За кермом сидів чоловік у бушлаті в дзеркальних окулярах. Його лице було наче демонстративно відвернуте від дороги, ніби він задивився на щось у сутінках, що опускалися. Поруч із ним курила цигарку в довгому мундштуці круглощока черниця.

Усе заднє сидіння «ягуара» було заставлене клітками розмаїтих форм. У клітках були птахи. Різні. В одній, хоч як це дико для цієї пори, розпластався на ґратчастій підлозі довгокрилий стриж. Серпокрилець.

Десь на середині мосту авто зупинилося.

Буськів Сад перетворився на далеку смужку снігу під лінією обрію. Другий берег був огорнутий шапкою туману або ж то хмара, втративши висоту, впала черевом просто на білу пустку.

Чоловік і черниця, сварячись і крехтячи, витягнули з багажника мертве тіло дівчини в довгій нічній сорочці та плетеній кофтині. Вони підтягнули його до перил, насилу підняли, і на дружне «три-чотири» кинули у воду. Тіло шубовснуло, гучно хлюпнувши, річка підхопила його, а ці двоє ще довго проводили поглядами — ніби не було нічого прекраснішого, ніж спостерігати, як сильна річкова течія відносить удалечінь закляклий дівочий труп.

Розділ 23

Гра почалася

Не можна було казати правду. Він розумів це так само чітко, як і те, що в нього немає ніякої підходящої брехні.

Хоч би що він сказав, барменка, по-перше, почне розбазікувати. А йому це непотрібно. Ох, як непотрібно. По-друге, тепер вона нічого не розповість про начальника пожежної станції, що так недоречно виявився її татусиком. Андрюха гарячково думав, і робити це було вдвічі тяжче під її пильним поглядом. Нарешті він наважився. Принаймні інших слабких місць у господині «Мінотавра» він поки що не помітив.

— Давай ось як… — сказав Андрій і розстібнув наплічник.

Зануривши туди обидві руки, він довго з чимсь вовтузився, потім нарешті витяг скручену в рурку пачку грошей.

— Тут дві тисячі. Мені потрібне твоє мовчання і твої відповіді, ото й усе.

Глянувши мигцем на гроші, дівчина швидко роззирнулася.

— Хочеш, щоб я продала батька за дві срані штуки?

— Чого відразу «продала»! — ображено заперечив Андрій. — Запитання такі самі: алкоголь, стосунки з людьми, почуття гумору. Де тут продаж! Це сума за те, щоб ти мовчала, ото й усе. А то ж розкажеш батькові, а батько — ще комусь, і знатиме все селище.

— А нафіга це тобі?

— Не твоє діло. Я ж не запитую, нафіга тобі два штуцери. На ось, тримай.

Вона зміряла його недовірливим поглядом.

— Мало.

Зітхнувши, Андрій поліз у наплічник.

— Іще тисяча. Більше немає. Мені ще жити на щось треба.

Вона подумала ще пів секунди. Потім недбалим рухом згребла гроші в кишеню фартуха.

— Питай.

— Та ті ж таки запитання… — він знову розгорнув блокнот. — Алкоголь?

— Алкоголь, — ствердно промовила дівчина і зітхнула. — У нього брат на пожарі згорів. А в батька «пожарка» не на ходу була. Відрами гасили, як ото колись… Ну і він себе винуватить. Після такого, канєшно, алкоголь.

— А давно брат загинув?

— Давненько вже.

— М-да. Співчуваю… Систематично п’є? — Андрій поставив поряд із «Н» довгий мінус.

Вона кивнула:

— На двадцять кіль похудав. Думала, вже його не витягну. Зараз сліжу, шоб ні краплі.

— Чекайте… То виходить, зараз ваш батько не п’є?

Дівчина енергійно постукала кісточками по шинквасу і для надійності поплювала через ліве плече. Андрій, вагаючись, підтиснув губи і почав переробляти мінус на кострубатий плюс.

— Значить, не п’є… — пробурмотів він.

— Три місяці вже в зав’язці, — підтвердила барменка.

— Усього лише три місяці? Ага. Чекайте-чекайте. А до того весь час пив?

— Кажу ж вам, від того пожару постоянно під отим ділом. Уже на людину не був похожий.

— Заплутали ви мене… — буркнув Андрій і знову заходився наводити мінус поверх плюса,