Читати книгу - "Пливе човен - води повен, Олег Говда"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Як скажеш, батьку отамане... — я піднявся, вклонився за козацьким звичаєм, а потім, користаючи з дозволу, сунув за пояс пару цибулин, потім стягнув зі столу величезний шматок сиру, пару коржів і загорнув усе в капустяний лист... Подумав хвильку і поклав поверх цього «супер-бургера» товстий кусень міцно просоленого і висушеного на камінь в'яленого м'яса. На зразок бастурми. Годі й вкусити — натуральна дошка, зуби зламаєш — тільки до пива смоктати, замість вобли. Тому, мабуть, страва і опинилася на пісному столі, що вже і м'ясом не вважалася.
— А не тріснеш? — весело поцікавився Тіпун.
Замість відповіді я сунув в рот чергове печене яйце і почовгав до дверей. Було ще велике бажання прихопити заодно і глечик з квасом, але довелося наступити на горло захланності. Перше, — рук не вистачало, і так ледь тримав наперед себе цю купу харчів. Друге, — навряд чи козацька демократія поширювалася аж так далеко. Сміх сміхом, але надавати по шиї новику, що занадто розперезався, свята річ. Адже не дарма кажуть, що за одного битого двох небитих дають.
За дверима мене перехопили осавули. Козакам аж в одному місці свербіло, щоб дізнатися, з чого так гучно реготав кошовий.
Довелося швидко прожувати яйце і в скороченому варіанті переказати казку про те, як солдат, в моєму викладі — козак, з сокири куліш варив. Після чого був благополучно відпущений. Разом з чесно роздобутим провіантом. Втім, осавули на їжу не зазіхали і на голодуючих не виглядали. Ті ще пики. Здоров'ям аж пашить. Хоч прикурюй.
Ну, та не про них мова.
Брешеш, батьку отаман. І древні мудреці теж помиляються. Закон, хоч і не дишло, але застосовувати його треба не насліпо, а розглядаючи кожен випадок окремо. Взяти, наприклад, товариша мого — Василя Полупуда. Нічого, що він побратима вбити хотів? Причому, не один раз.. Або Тіпуна згадати... Ніяк не міг Семен овечкою смирною у зграї вовчій жити. Не буває такого. Значить, є і на його руках кров. Он хоч пригадати, як він у Полупуда цілився. Не штовхни я його під руку, невідомо, чим все скінчилося б. І що — заради високої мети служби Вітчизні, простили б йому братчики вбивство запорожця? І порівняння з невинністю, для уродженця третього тисячоліття не годиться. У мій час зуб складніше запломбувати, ніж дівоцтво відновити. Ось тільки душевну чистоту не відбілити і ніякими нитками не заштопати.
Але що тоді виходить? Знову подвійні стандарти? Для своїх, вірних і відданих соратників по партії — один підхід. Пільговий... І зовсім інший — до якоїсь, нікому невідомої дівки. Ну а чого? За тутешніми мірками, жінка як би і не цілком людина. Так, непорозуміння. Чиясь незатребувана половинка. Можна списати у непередбачені витрати.
Ось така каша з родзинками. Гірше не буває, ніж коли всі мають рацію. А дуля з маком вам! Терпіти ненавиджу трагедії і несправедливість у всіх її проявах. Так що набираючи зі столу їжу, я вже обдумував план, як зручніше вставити палки в колеса січовому правосуддю. Бо нічого дорослим дядькам маленьких кривдити. Теж, знайшли собі ворога.
Тож дорогу до того місця, де ми залишили човен, навмисно вибрав кругову, щоб зайвий раз поруч з Олесею не мелькати. Козаки, звичайно ж, потім про все здогадаються, зіставивши факти. Але одна справа здогадуватися, і зовсім інше — знати напевно. Здогад, як то кажуть у тих же законах, до справи не підшити. На відміну від свідчень очевидців.
Човен ніхто не чіпав. Весла тільки котрийсь із козаків дбайливо виніс на берег і в пісок встромив. Торба, куди я, перш ніж байдак покинути, поклав парочку пістолів і півсотнею зарядів до них, а також одну з запечених рибин (прямо в глиняному «клярі»), теж лежала під задньою лавкою, де я її і «забув», коли на Січ прибули.
Після того, як мене відправили у цей світ з голим і порожнім пузом, звичка робити хованки і запаси всюди, де тільки можна, впевнено ставала моєю другою натурою. Ще не рабовласником душі і тіла, але впевненим господарем. Чому я зараз був дуже радий.
Їжа з отаманського столу перекочувала туди ж, і торба знову зайняла затишне місце під лавкою.
Отже, дві перші речі, що необхідні будь-якому буцю* (* стар., — втікачеві), а саме — їжа та зброя у мене були. А що вода тут навколо — про спрагу можна не турбується. Залишалося роздобути кресало і можна приступати до задуманого.
Тим паче, що, як казав ще не народжений Бонапарт, кожну справу можна вважати добре підготовленою, якщо вона обдумана бодай на третину. Я ж зробив набагато більшу частину, тож впевнено міг розраховувати на успіх.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пливе човен - води повен, Олег Говда», після закриття браузера.