Читати книгу - "Порушник праху, Вільям Фолкнер"

на тих, хто перейшов вулицю, заблокувавши дорожній рух, хоча всі вони лише оточили шерифів автомобіль, досліджуючи, що там усередині, а потім обмінюючись усезагальним багатозначним блискавичним поглядом, гуртовим браком сорому, недовірливим і непохитним, як у заклопотаних батьків, що відриваються од справ на мить — подивитися, як там їхня улюблена, хоча й неслухняна, пустотлива дитина, заодно й передбачити її наміри. Якщо йому й було щось потрібне, то ось воно — ці обличчя, голоси, що не жартували навіть, не насміхалися, а просто відверто посміювалися і звучали гранично ясно і безжально — варто тільки на секунду забутися, і вони увіп’ються в тебе, як шпилька, що стирчить в матраці, — тому його навіть і не хилило на сон, чи принаймні не більше, ніж дядька, який спав всю ніч (або принаймні більшу її частину). Тепер місто вже було позаду, і вони їхали швидко, і першу милю назустріч їм ще траплялися останні машини і вантажівки, а потім не стало і їх, бо всі ті, хто хотів потрапити сьогодні в місто, були в цей час вже на цій останній милі, що швидко звужувалася; все біле населення округу, користуючись гарною погодою та умовами для проїзду, зокрема дорогами, гарними за будь-якої погоди, їхніми дорогами, тому що ці люди платили податки, і їхні голоси та голоси їхніх рідних та близьких могли б спонукати конгресменів, які розподіляли кошти на побудову доріг, — ці люди також прагнули швидко дістатися міста, яке було так само їхнім, оскільки існувало завдяки їхньому потуранню та їхній підтримці — утримувати цю тюрму та будівлю суду, юрмитися і дерти горлянки, а ще — заблокувати вулиці, якщо вважатимуть за потрібне; терпляче-вичікувальні та безжальні, що не дозволять ні квапити себе, ні перевіряти, ні розганяти, ні забороняти тут збиратися, тому що це їхній убитий, і вбивця теж — нанесене їм публічне паплюження, і принципова кривда теж їхня: білий чоловік і його тяжка втрата, їхнє право не лише на справедливість, але й на помсту — винести вирок або зупинити.

Вони їхали досить швидко, швидше, ніж він будь-коли раніше пригадував свого дядька за кермом, довгою дорогою, якою він гнав коня вночі, але зараз — при світлі м’якого, непередаваного травневого ранку; тепер він міг спостерігати білі кизилові бруньки у живоплотах — цвітіння позначало межі старих ділянок. Ці кущі стояли, ніби черниці у монастирських поділках; а за ними — смуги зеленого лісу і рожево-білі персикові брості, і грушеві, і перші рожево-білі бруньки садових яблунь, які тої ночі лише пахли, але не цвіли: і завжди, за межами та скрізь навколо цих садів — одвічна земля — поля, геометрично поорані борознами, де посіяли кукурудзу, коли озвалися-затуркали перші лісові голуби — наприкінці березня і на початку квітня, і піднялася бавовна, коли поночі плакала перша дрімлюга — десь на початку травня, тиждень тому; але порожні, позбавлені натяку на бодай якийсь рух чи бодай якесь життя фермерські хатини, з яких не курився дим, тому що снідати давно скінчили, а обід ще треба зготувати, та й удома нікого немає, хто б це з’їв; нефарбовані, пошарпані негритянські хижі, де в понеділок уранці, у поросі, на ярдах, не вкритих ні травою, ні узліссям, повзали напівголі діти, перелізаючи поламані колеса, зношені автомобільні шини, порожні пачки тютюну та бляшанки, а на задніх дворах киплять закіптюжені чавуни, бризкаючи окропом, гріючись на розпалених дровах, відділяючи як межі похилі загороди, грядки та курники, де, ще не завечоріє, заряхтить висушуваними строкатими комбінезонами, робочим одягом, фартухами, рушниками та чоловічим спіднім, але не сьогодні, не просто зараз; колеса, велетенські пампухи здутих автомобільних шин, пляшки та бляшанки валяються скрізь, пожбурені у пил ще з тої миті у суботу, коли з будинку прокричав перший голос, так і на задвірках казани так і стоять, порожні та охололі, у попелі з минулого понеділка, серед порожніх мотузок для одежі, і коли машина мчала повз порожні та відчинені двері, він помітив лише один слабкий спалах на вогнищі — і все, більше нічого, але тільки відчував, як у тінях зблискують очі; але найсильніше враження — це порожні поля, адже на кожній ниві цього понеділкового ранку в травні має одноманітно відбуватися повторювання земельного живого символу — офіційна композиція ритуальної, майже містичної значущості, подібна та одноманітна, як стовпи, що позначають милю за милею в окрузі на кожній межі, поєднуючи узами окружний центр[26] із селом — сама як віхи: худоба, плуг і людина об’єднані в одне, які виступають основою у ґрунті, долаючи лемішем промерзлі хвилі величезних борозен, хай і з великими зусиллями, але водночас непорушні, обтяжені — і невагомі, завмерлі, наче скульптурні групи, що зображають різьблених суперників у вільній боротьбі, — на тлі безкраїх земельних просторів — доки раптом (вони були за вісім миль від міста; вже на обрії виднівся синьо-зелений підйом пагорбів) він не промовив у недовірливому, майже шокованому здивуванні, він, який, окрім Паралі, Алека Сендера та Лукаса, нікого з них не бачив сорок вісім годин поспіль:

— А отам негр.

— Так, — сказав дядько. — Сьогодні дев’яте травня. У цьому окрузі сорок дві тисячі акрів землі, треба ж їх засадити. Треба ж комусь удома лишитися та працювати, — а машина, не змінюючи швидкості, їхала так само одноманітно та невпинно, перетинаючи межу поля та, може, п’ятдесят ярдів, що розмежовували оранки, і ті, хто були в автомобілі, та негр, який ішов за ралом, подивились одне одному в очі, в обличчя, доки негр не відвернувся — чорне обличчя лисніло від поту і пристрасних зусиль, напруги, зосередженої та несхитної, — машина промайнула далі, а він висунувся з віконця, озираючись назад, а потім одкинувся на заднє сидіння, щоб озирнутися та подивитися крізь заднє скло, спостерігаючи за ними, як швидко ця група, не затуманюючись, лишається ясною та зменшується, — людина, мул і дерев’яний плуг, усі зілляті люттю і водночас самотні, вкарбовані та на цій землі, у своєму моторошному опорі проти нічого.

Тепер їм відкрилися вершини; вони майже дісталися туди — довгий підйом, спочатку соснова облямівка затуляла половину обрію, а далі відчувались й інші схили — щільно стулені, величезні, здавалося, що вони не стільки різко, несподівано вихоплюються з плато, як нависають над вами — так, за дядьковими розповідями, буває у шотландському Гайлендсі, де гори відрізняються тільки крутосхилами і барвами, — це було два-три роки тому, і його дядько сказав: «Ось чому люди тут обрали на свій смак жити на цих маленьких ділянках, які не дають