Читати книгу - "Порушник праху, Вільям Фолкнер"

і восьми бушелів кукурудзи чи п’ятдесяти фунтів бавовни на акр, навіть якби ці схили не були такі круті для мула, щоб він тягнув плуг (але вони навіть і не садять бавовни, а лиш кукурудзу, не дуже переймаючись, бо небагато її треба на один перегінний куб, щоб батькові з синами торгувати самогоном), — ці люди на ймення Ґаврі, МакКалуми, Фрейзери, Інґреми, що раніше звались Інґрехеми, і Воркітти, що раніше були Уркгарти — так звали їхнього першого предка, який приїхав до Америки, а потім, у Міссісіпі, не міг свого прізвища написати, — усі ті, охочі до бійок, дряпанини, хто полюбляє заводитися та боятися Бога, і вірять у пекло…» — і тут дядько, ніби прочитавши його думки, перемкнув спідометр на швидкість п’ятдесят п’ять, проїжджаючи останню милю гравієвою дорогою (шлях уже котився вниз, туди, де росли верби і кипариси, спускаючись до рукава струмка Дев’ятьох Миль), і заговорив уперше від тої пори, як вони покинули місто:

— Ґаврі, і Фрейзери, і Воркітти, і Інґреми. І у довколишніх долинах біля річок простора, родюча земля, яку легко орати, де людина може зібрати те, що може продавати відкрито, удень — це плем’я зветься Літтлджонами, Ґрінліфами, Армстедами, Міллінґемами та Букрайтами… — і замовк; авто котилося вниз, під ухил, пришвидшуючись через власну вагу; тепер йому було видно міст, де на нього тоді у темряві чекав Алек Сендер і де біля берега Здоровань відчув ворушкий пісок.

— Ми повернемо одразу за ним, — сказав він.

— Знаю, — відповів дядько. — А ті, хто звуться Самбо[27], живуть на обох берегах, тому що вони можуть вистояти або тому, що можуть витримати все.

Міст був зовсім поруч, до них стрімко наближалися білі бильця.

— Не всі білі можуть витерпіти рабство і, мабуть, ніхто не може витерпіти волі (яка, до речі — припустімо, що людина справді хоче миру і свободи — це зараз проблема наших відносин з Європою, де народ не лише не знає, що таке мир, але й — окрім англосаксів — активно боїться особистої свободи та не довіряє їй; сподіваємося, попри безнадію, що нашої атомної бомби виявиться досить, аби відстояти ідею, благу й зношену, як Ноїв ковчег); одним загальним рухом, миттєвим бажанням народ пожбурює свою свободу у руки першому-ліпшому демагогу, який вирине на обрії, якщо тільки люди самі її не знищать, не зруйнують самі себе, не зітруть зі світу навіть спомини про неї — з несамовитою одностайністю, як-от мешканці околиць викорінюють будяки та палять їх. Але людина на ім’я Самбо пережила одне, і, хтозна, може, ці люди витримають навіть інше… І хто знає…

А далі — відблиск піску, спалах і блискіт води; білі бильця промайнули повз в одному ревінні, пориві та гуркоті дощок, і їздці перетнули міст. «Тепер він загальмує», — подумалось йому, але дядько так не зробив, а просто вимкнув зчеплення, і далі машина покотилася, рухома власним поштовхом, який ніс автомобіль надто швидко, ковзнула поворотом на жорству і далі проїхала п’ятдесят ярдів, підстрибуючи серед колій, доки не зникла остання рівнинна земля, стрімголов не ввіллявшись у перший м’який ухил спереду, і колеса крутилися з високою швидкістю передач, але далі машина піднялася на пагорб, де тої ночі він побачив сліди від пікапа, припаркованого Алеком Сендером у кущах, і де він сам стояв, тулячи долоню Здорованю до ніздрів, доки той кінь чи мул спускався з гори, несучи вантаж перед вершником, що його навіть Алек Сендер, в якого очі як у сови або рисі, або в інших нічних мисливців, не зумів розгледіти (і він згадував знову не лише дядька за столом цього ранку, але й самого себе надворі того вечора, коли Алек Сендер пішов, і доки не побачив міс Гебершем, коли він повірив, що здатний сам-один виконати свій обов’язок, і сказав собі, будучи за столом: «Не думатиму про це»); ось вони майже тут, майже дісталися: ті рештки простору, які лишились їм, навіть не вимірюються милями.

Утім, машина їхала трохи в обхід, скиглячи на другій передачі, біля нерухомого напливу головного хребта і у сильному невсипущому потоці аромату смолистих сосон, де кизилові гілки справді скидалися на черниць у довгих зелених коридорах, — нагору і на останній гребінь, ось і плато, і тепер йому, здавалося, відкривалася вся його рідна земля, його батьківщина — ґрунт, земля, яка породила його кістки і кістки його батьків, і пращурів до шостого коліна, і зліпила з нього не просто чоловіка, а особливого чоловіка особливих пристрастей, дерзань і переконань, способів мислення і особливих вчинків — певного роду, сімейства чи навіть раси, ба навіть більше — які навіть серед свого роду, сімейства і у колі своєї ж раси особливі та неповторні (згідно з поглядами більшості — звичайно, тих, які цього ранку стеклися до міста, щоб стояти навпроти тюрми, і юрмилися довкола шерифової машини, — збіса неповторні), бо це теж частка його самого, це входить у все, що міститься в ньому, що змусило його зупинитися та дослухатися до цього клятого великоносого зухвалого негра, навіть якщо він і не вбивця, — що був на волосинку якщо не від того, на що він заслуговує, то принаймні саме від того, на що напрошувався шістдесят із гаком років свого віку; перед ним розгортався краєвид, наче мапа, одним повільним беззвучним вибухом: на сході — зелений хребет, що, перекидаючись, біжить у бік Алабами, а на заході та на півдні — картаті поля та ліси, які розпливаються у лазурному серпанку обрію, за яким лежала, нарешті, наче паволоки хмарин, довга стіна дамби і виднілася велика Річка, що не просто струмувала з півночі, але й текла далі, за межі, у безкрає — пуповина Америки, зв’язуючи цей ґрунт — вітцівщину його батьків, яку три покоління тому вона не змогла кревно відторгнути; розвернувши голову, він побачив слабке куриво диму, — місто майорить миль за десять, — а глянувши прямо, уперед, він побачив довгі рукави річки, родюче дно, яке захоплювало великі простори, плантації (одна з них належала Едмондсам, і там народилися нинішній Едмондс і Лукас, народжений від того ж діда), перенизані їхньою власною невеличкою річкою (хоча навіть за спогадами його дідуся там плавали пороми), а далі — густу мережку річкових джунглів, а за ними, простягаючись на схід, північ і захід, не просто туди, де кінцеві миси набурмосилися, зіткнувшися спиною до спини, відкриваючи гирла двох океанів і довгий Канадський хребет, але й туди, де кінець світу, на Північ: не просто північ, а Північ,