Читати книгу - "Порушник праху, Вільям Фолкнер"

замежів’я та окреслені кордони — навіть не географічна місцевість, а емоційна ідея, стан, який він всотав з материнським молоком, щоб бути постійно напоготові, не відчувати ні страху, ні ненависті, але просто — іноді трохи втомлено та навіть з дулею в кишені — хизуючись: він, який з дитинства виніс картинку дитячих літ, і на порозі змужніння і не знаходить ні можливостей, ні приводу, ні сил змінити ці видива, і не має підстав сподіватися, що в старості вони бодай колись зміняться: вигнутий напівкруглий мур, невисокий (кожний, хто справді того хотів, міг залізти на ту стіну; він вважав, що будь-який хлопчик уже на це здатен), з чиєї вершини відкривалися всі широкі простори багатої, родючої, ніким не оскверненої землі, де осяйні неспаплюжені столиці, неспалені міста, нерозграбовані ферми, такі заможні на стільки років наперед, такі пишні та рясні, що вам здалося б- — немає приводу для цікавості, — так задивлятися на ту незліченну вервечку облич, які дивляться і на нього, облич, схожих на його власне, які розмовляли тією ж мовою, що й він, і подеколи відгукуються на те ж ім’я, яке він носив, але між ним та іншими немає справжньої спорідненості, а скоро не лишиться й жодних зв’язків, бо ці загальні слова невдовзі втратять своє значення і зникнуть, тому що вони занадто далеко по різні боки кордону, щоб чути одне одного. Спостерігаючи тільки масу незліченних облич, які дивилися згори вниз на нього і його супутника зі згасанням подиву, обуренням, розпачем, засмученням, і — найцікавіше — довірливістю: це безвільність, майже безпорадна здатність і готовність вірити всьому, що кажуть про Південь, навіть не конче треба, щоб це було чимось зневажливим, а просто химерним і досить дивним. Потім його дядько знову заговорив до нього — і знову він здивовано помітив, що його думки не урвалися, а просто перемкнулися на іншу тему, теж важливу — наче вершник перескочив з одного сідла в інше:

— Це тому, що ми в Штатах єдині (я зараз кажу не про Самбо; я за хвилину до них повернуся), хто являє собою однорідне населення. Маю на увазі — єдине певної величини. Уродженець Нової Англії, звісно, живе дуже далеко від берегів, куди вивергається європейський мотлох, у нашій країні це карантин безрідних, ефемерних міст, де заводи, ливарні, муніципальні виплати, — таке все щільне та пов’язане, чого жодна поліція не зробить, але там людей уже недостатньо — наче швейцарців, що не так народ, як пристойне, акуратне, чисте, маленьке, досить платоспроможне об’єднання у спільній справі. Тож ми не надто опираємося тому, що замежів’я називає (та й ми теж) прогресом і просвітництвом. Ми захищаємо насправді не нашу політику, погляди, переконання і навіть не наш спосіб життя, а просто нашу однорідність — від федерального уряду, якому інша частина країни просто з розпачу мусить підкорюватися, віддавати дедалі більше власних, особистих вольностей — для потурання США. І, звичайно, ми далі захищатимемо її. Ми (маю на увазі всіх нас: Четверта дільниця ночі не спатиме, доки не вкоротить життя Лукасу Бічему (чи комусь іще) за Вінсона Ґаврі — а колір чорнила закону однаковий, — і Перша, і Друга, і Третя, і П’ята дільниці — які на тверезу голову, холоднокровно, принципово хочуть побачити на власні очі те, як Четверта дільниця вкоротить життя засудженому) — не знаємо, чому це щось важить. Нам і не треба знати. Лише дещиця з нас знає, що тільки однорідність приносить з народу або для народу дещо — те, що має стійку і тривалу цінність: літературу, мистецтво, науку, мінімальні уряд і поліцію, які означають волю і свободу, і, мабуть, найцінніше — національний характер, який вартий усього, — і цю кризу ми одного дня зустрінемо, глянемо їй в обличчя, коли ми зустрінемо ворога, в якого стільки ж людей, скільки у нас, і стільки ж ресурсів, скільки у нас, і — хтозна! — цей ворог здатний так само хвалитись і бравувати, як ми хвалимося та бравуємо.

Ось чому ми повинні протистояти Півночі: не просто зберегти себе, нас обох, щоб залишитись однією нацією, бо це буде неминучим побічним наслідком того, що ми збережемо: якісь три покоління тому ми програли криваву війну у себе ж на задвірках, тому те, що залишається незмінним, — це постулат: Самбо — людина, яка живе у вільній країні, а, отже, має бути вільною. Ось що ми насправді захищаємо: привілей на самозвільнення — ми маємо зробити це, бо ніхто інший не зможе: століття тому Північ спробувала — і вже сімдесят п’ять років визнає, що програла. Тому доведеться нам. Але тепер подібні речі вже не загрожуватимуть. Зараз і не повинні. Однак минулої суботи це сталося, і, цілком можливо, знову станеться ще раз, а може, і два. Проте потім більше такого не буде, усе скінчиться; звісно, лишиться ганьба, але ж усі літописи пережитих людиною безсмертя і страждань, її боротьба — це долання тернів до зірок крізь віхи очікування. Настане час, коли Лукас Бічем зможе вистрелити в спину білого, не страхаючись мотузки суду Лінча або бензину, яким його обіллють інші білі; настане час, коли він голосуватиме нарівні з білими, і його діти підуть до тої ж школи, куди білі батьки віддають своїх дітей, і він їздитиме куди завгодно, куди й білі їздять. Але наступного вівторка це не станеться. Хай там народ на Півночі досі вірить, що можна це примусово зробити навіть наступного понеділка простою ратифікацією друкованого слова, якогось пункту: хтось забув, що чверть століття тому свобода Лукаса Бічема була гарантована особливою статтею нашої конституції, і власника Лукаса Бічема не просто поставили б навколішки, але й втоптували десять років, кидали обличчям у багно, щоб змусити його проковтнути, проте лише три покоління тому знову зіткнулися з тим, що необхідно ще раз узаконити свободу Лукаса Бічема.

А щодо Лукаса, Самбо, він — теж однорідний чоловік, окрім тої його частки, яка намагається втекти у світ білих і перейняти навіть не найкращі речі білої раси, але кращі для другого ґатунку — дешеву, неякісну, партацьку музику, фальшиві гроші без жодної справжньої цінності, блискучі нагромадженням реклами, побудованих ні на чому, наче картковий будиночок над прірвою[28], і всю цю галасливу нетямущу політичну активність, яка раніше була нашим малим національним виробництвом, а тепер це наше національне аматорське дозвілля — увесь той паразитний гармидер, вигаданий людьми, свідомо плеканий, який розрісся в нашу національну пристрасть до посереднього: якщо ми навіть приймаємо найкращі