Читати книгу - "Скрипка «Спіріт Лейку», Клер Бержерон"

15

Табір Спіріт Лейк, 7 травня 1915 року

Відтоді як вони два тижні тому поселилися в таборі, українські й німецькі сім’ї могли насолоджуватися м’якою погодою. До того ж будівництво невеличкої каплички, яке почали чоловіки ще до їхнього приїзду, було майже завершене.

— Наступної неділі священник з Амоса відслужить першу месу у вашій церкві, — повідомив їм напередодні лейтенант Дарел Ґордон, один із небагатьох військових Спіріт Лейку, який добре вмів висловлюватися як французькою, так і англійською.

Стоячи перед дерев’яною будівлею, Олена й Абіґаль милувалися скромним храмом, який у цьому забутому Богом місці видавався їм собором.

— Я рада, що Ганс працював над цим проєктом, — сказала жінка, тугіше стягуючи хустку на плечах. — Тож він працює ближче до нас. І може щодня приходити на обід додому. Це не так, як Франц, чоловік Ґретель, який має йти в табір щоранку, щоб працювати в лісі. Увечері він повертається, виснажений й покусаний різними бестіями.

— Вашому батькові теж поталанило працювати з Гансом.

— Татові шістдесят дев’ять років. Коли будівництво каплиці завершать, він, як і більшість літніх чоловіків, повернеться на кухню. Думаю, твій чоловік теж там працює?

— Так, через ампутацію двох пальців на нозі, — відповіла вона, не вдаючись у подробиці.

Обидві жінки здружувалися все більше, але Олена уникала розмов про Петра. Її подруга поважала її мовчання, вона здогадувалася, що з їхнім шлюбом коїться щось не те.

Життя в громаді якось організувалося. Зранку діти збиралися у Фрайманів, і Олена вчила їх читання й арифметики. Після обіду була черга Абіґаль та її сестри Ґретель вести уроки малювання чи історії. Тож Олена користалася вільним часом, щоб навчати Толю знакової мови відповідно до методики сестер Ґадбуа, яку дістала для неї сестра Філомена перед самим їхнім від’їздом із монастиря. Хлопчик мав велику зацікавленість до того, що він уважав грою, але переважно тому, що це допомагало йому спілкуватися з Віталієм, який розважався, вивчаючи цю мову разом зі своїм другом.

Жінки поверталися вже до своїх домівок, коли їх раптом зупинив сержант Лєпін.

— Наш командир хоче вас бачити, — сказав він до Олени.

— Господи! Сподіваюсь, щоб повернути мені скрипку! — вигукнула вона.

— Я вам цього бажаю, — відповів військовий, радий, що може хоч чимось бути їй у пригоді.

— Молися за мене, — попросила Олена, повертаючись до Абіґаль. — Найпалкіше моє бажання тепер — повернути мій музичний інструмент!

— Ідіть за мною, — звернувся до неї Етьєн Лепін.

— Нумо, — підбадьорила її Абіґаль. — Буде чудово, якщо ти гратимеш на скрипці наступної неділі на відкритті нашої церкви.

Коли вони прийшли в офіцерське поселення, Олену відвели до великого будинку, набагато просторішого від усіх дерев’яних хатин, що вона бачила до цього часу. Доки вона чекала на аудієнцію, її увагу привернуло піаніно, що стояло під величезним вікном, яке виходило на озеро Духу. Зачарована клавішами зі слонової кістки й чорного дерева, що виблискували у сонячних променях, вона підійшла до інструмента. Не змогла втриматися, щоб не доторкнутися пальцем, потім другим, і під її руками народилася ніжна мелодія. Захоплена музикою, вона сіла на лавку й заграла Симфонію n01 Брамса — той угорський танок, який так любила її мати.

Полковник Борден стояв на порозі вітальні й слухав її, не перериваючи.

— Ви прекрасна піаністка, — привітався він захоплено після того, як вона скінчила гру.

Імпозантний, він стояв із сигарою в руках перед еркером навпроти світла.

Олена поспішила підвестися й вибачитися, що без запрошення скористалася його піаніно.

— Я оглянув вашу скрипку, — повідомив він глибоким голосом. — Дуже хороший інструмент, доладно зроблено. Я вражений його якістю.

— То подарунок батьків, — прошепотіла Олена, налякана строгістю чоловіка.

— Я вирішив познайомитися з власницею цієї скрипки...

— Ви маєте намір мені її повернути? — перебила його молода жінка, яку аж жаром пройняло від думки, що їй повернуть інструмент.

— У таборі мало коли випадає можливість розслабитися. Визнаю, було б дуже шкода, якби ви позбавили нас свого таланту. Чи погодитесь ви зіграти щось для мене?

Він показав на стіл на підмостку, на якому лежав її цінний об’єкт.

Олена повернулася до підмостку. Футляр був там. Як вона могла не помітити його, коли ввійшла до кімнати? Раптом, одна у всьому світі, вона пішла до овального столу і якусь мить дивилася на нього, не наважуючись відкрити. Нарешті лагідно відтулила кришку. Інструмент був на своєму ложі з червоного сатину. Ніяких ознак не було, що указувало б на те, що з ним погано обходилися. Вона ніжно взяла його, піднесла до плеча й кількома несвідомими рухами