Читати книгу - "Скрипка «Спіріт Лейку», Клер Бержерон"

— Ви віддасте її мені? — несміливо спитала Олена, яку мовчання полковника змушувало ніяковіти.

— Так, — просто сказав офіцер.

— Дякую! — вигукнула вона.

Не в змозі контролювати свою радість, вона піднесла руку до обличчя заледве стримуючи сльози, що затуманювали її погляд.

— У неділю, на відкритті каплиці, ваші співвітчизники будуть точно в захваті, якщо ви погодитеся зіграти для них. Має приїхати вікарій з Амоса, щоб відслужити месу. Ваша музика засвідчить йому, що сім’ї в’язнів раді жити тут і що ми ставимося до вас із повагою.

Чи буде виступ у церкві ознакою колабораціонізму, як припустив Микола, коли Марко Мендель порадив їй запропонувати свої послуги як перекладачки? Та радість від поверненої скрипки була більшою за сумніви.

— Це буде для мене честь, — гордо мовила вона.

Підполковник Борден провів свою гостю на галерею, де на неї чекав сержант Лєпін. Як жінка з таким неймовірним талантом опинилася в його таборі? Спостерігаючи, як вона йде брудною стежкою за сержантом, старий офіцер замислився над уразливістю демократії в час війни. Над правами цих іммігрантів наругалися, навіть якщо він не міг особисто собі нічого закинути. Він підкорявся наказам. Рішення про створення табору Спіріт Лейк, яким він командував, ухвалювали у високих кабінетах, щоб змусити стихнути невдоволене гарчання ксенофобських настроїв канадського населення. Та він також усвідомлював, що багато хто серед в’язнів був безробітним, і їхнє інтернування було простим і швидким рішенням, знайденим містами, що були відповідальними за їхнє поселення й харчування.

* * *

Сидячи на дерев’яній лаві дрезини, що везла її в Амос, Олена обмірковувала події останніх днів. Після виступу на відкритті каплиці вікарій Жозеф Лявальєр запросив її за два тижні в Амос виступити на месі на Трійцю. Зрозуміло, що вона не могла погодитися, бо їй було заборонено віддалятися від житла. Тож Абіґаль порадила їй звернутися до підполковника Бордена.

— Ось чудова нагода показати мешканцям Амоса, що інтерновані в таборі Спіріт Лейк люди не обов’язково якісь покидьки, — гордо відповів офіцер обом жінкам.

І видав дозвіл.

— Вас має хтось супроводжувати, — уточнив він. Одна жінка повинна мати супровідницю.

Петро запропонував себе.

— В’язні не можуть полишати табір, — беззаперечним тоном зауважив Борден, — а особливо зі своїми дружинами. Буде занадто велика спокуса втекти.

Відтоді як вони приїхали у Спіріт Лейк, Олена щоранку вирушала до Фрайманів, коли її чоловік ішов на роботу, аби спокійно помитися, і обидві жінки користалися нагодою, щоб поговорити.

Олена запросила Абіґаль супроводжувати її в Амос, чим накликала незадоволення Ліни й Поліни.

— У мене велика проблема, — зауважила вона німецькою, — я не маю сукні, яка пасувала б до такої події. Одне, що маю пристойного з одежі, ту, яку вдягала на Різдво, — вовняний костюм. У кінці травня, враховуючи теплу погоду останніх днів, якщо я його вдягну, то буду схожа на матінку Санта Клауса.

Рада, що її запросили, й розвеселена порівнянням, Абіґаль запропонувала:

— У тебе такий самий розмір, що і в моєї сестри Ґрети, а я знаю, що вона привезла сукню, яку торік пошила їй матінка з нагоди весілля нашої кузини. У цій бузковій сукні під колір твоїх очей ти матимеш неперевершений вигляд.

— Я одягну підвіски й сережки, у яких була на опівнічній месі та які мені повернули для цієї поїздки.

Дорогою до Ґрети за сукнею, трішки ніяковіючи, Абіґаль попередила подругу:

— Ти можеш сказати, що це мене не стосується, та Ганс розповів мені, що Петро, твій чоловік, продає горілку в’язням.

— Цього не може бути! — здивувалася Олена. — За ті двадцять п’ять центів на день, що він заробляє, працюючи на кухні, неможливо купувати алкоголь і його перепродувати.

— Полковник Борден помітив, що деякі чоловіки п’яні на вихідні, і Ганс думає, що він веде розслідування щодо цього. Пліткують, що саме Петро постачає їм алкоголь. Звичайно, в’язні мовчать, та якщо твого чоловіка спіймають, йому буде непереливки.

— Не можу уявити Петра, який робить те, про що ти сказала.

— Саме він замовляє продукти для кухні. І, можливо, він у змові з хлопцем, якій їх привозить, чи з якимось військовим. Саме співучасник купує алкоголь в Амосі й привозить у табір. Петро ж продає тим, хто до нього звертається, і, видається, охочих достатньо. Що ж до грошей, то може він домовився про першу поставку в кредит, пообіцявши оплатити з прибутків?

— Не можу повірити в це, — відказала Олена скептично. — Ти впевнена, що йдеться про Петра? Ганс може помилятися.

— Маєш рацію, він поки що не має доказів. Та тобі варто поговорити з чоловіком, бо якщо то він і його спіймають, йому загрожує провести багато днів у карцері, на хлібі й воді. Ганс розповідав про в’язнів, які були в каталажці й виходили звідти побитими. Тут концентраційний табір! Покарання за порушення режиму надзвичайно суворі.

Олена пообіцяла передати її слова Миколі, якому доречніше буде поговорити із сином.

Рано-вранці на Трійцю лейтенант Ґордон і сержант Лєпін прийшли за жінками. Звичайно, Віталій теж їхав — це було умовою музикантки, щоб прийняти запрошення.

Побачивши чудернацьку машину, що мала довезти їх до місця залізницею, Олена й Абіґаль на мить завагалися. А малого пасажира захопив двигун.

— Це дрезина, — уточнив Лєпін. — Завдяки системі важелів, що приводиться в рух руками, ми можемо подолати велику відстань із мінімумом затрачених сил.

— Схоже на водяні помпи в будинках, — поділився своїм спостереженням Віталій. — Я можу допомогти вам качати нашу дрезину?

Він був щасливий, що з ним сталася ця пригода.

— Найбільше зусиль вимагає зрушити транспорт із місця, але як тільки набираємо швидкість, стає легше. Ти зможеш керувати.

Відстань між табором і селом була досить короткою, а ранок гарним. Доки Віталій розважався тим, що працював важелем, Абіґаль і Олена насолоджувалися чистим повітрям навколишнього лісу.

— Як гарно, оця мить свободи, — зауважила Абіґаль. — У мене враження, що я знову на Іль Жезю[15], на північ від Монреаля, ми там жили, доки Ганс не втратив роботу.

— Чому ваших чоловіків заарештували?

— Якось мої чоловік, батько і зять пішли нарубати дров у лісі за нашим будинком. Дітям було так холодно, що вони навіть гратися перестали. Було боляче на них дивитися. Чоловіки так і не повернулися. Їх побачили