Читати книгу - "Гра почалась ІІ, Євгеній Шульженко"

- Тільки мене не треба сюди вплутувати, - всміхнувся Степан, - роби як хочеш. Ми з тобою рівні, я тобі не указ. Хочеш – йди. З Губернатором потім сама розбирайся.

- Згодна, - всміхнулась Лера та попросила почекати хвилин п’ять, щоб вона зібралась, - я буду чекати вас біля воріт з Інституту.

- Добре, - сказав Степан, - але не запізнюйся і вдягнись в чорне, рюкзак та зброю візьми з собою.

Дівчина махнула головою, вказуючи, що все зрозуміла, та зникла в натовпі. Загін якраз почав збиратись. Діти перевіряли рюкзаки та зброю. Ті хлопці та дівчата, що заскочили до їдальні, вже виходили з пакетами. Біля фонтану все виклали на землю та розподілили між собою. Ще декілька хвилин, загін буде готовий вирушити в дорогу. Залишилось вийти, забрати Леру та рушити до виходу, в сторону Столиці.

Як тільки загін міста Сонця зайшов в двір з багатоповерхівками, на дітей полетіли каміння. Швидко розбіглись в сторони, хлопці та дівчата прикрили руками голови. Знайшовши укриття, поховались та приготували зброю. Степан спробував визирнути та побачити джерело атаки. Дерева та кущі заважали щось побачити, великі густі гілки розкинули своє листя.

- Не стріляйте! – крикнув Степан, - ми не хочемо завдати вам шкоди, - трохи помовчав, не почувши відповіді, - ми прийшли з миром.

- Ми не будемо вам нічого віддавати, - крикнув хлопець з іншої сторони, - ви і так у нас кожен тиждень забираєте продукти. У нас вже нічого немає. Лише вода.

- Ви нас путаєте з кимось, - відгукнувся Степан, - можу я вийти до вас? Я сам вийду, без зброї

- Кинь свою палицю вперед, - після паузи, почувся той самий голос, - виходь повільно.

Степан визирнув та щосили кинув палицю вперед. Він не розумів, наскільки далеко діти, що кидались камінням. Та наче палиця впала на видне місце, посеред дороги. Затарабанила та затихла. Хлопець підняв руки та вийшов з укриття, він був готовий до того, що зараз полетить камінь. Та все було тихо. Оминув кущ та вийшов на дорогу, не далеко від того місця, де зараз лежала зброя.

Оглянувся та не одразу побачив дітей, що виглядали з другого поверху багатоповерхівка. Під’їзд був обкладений повними мішками, дошками та автомобільною гумою. За барикадами нікого не було, Степан побачив зачинені двері. Гостей не чекали, навіть більше, хотіли прогнати їх. В цей момент з балкону піднявся хлопець та мовчки оглянув Степана з ніг до голови.

- Що вам треба?- спитав хлопець.

- Привіт, - всміхнувся Степан та засунув руки в кишені, - ми прийшли з миром та хотіли вам дещо запропонувати. Але без каміння.

- Ми чекали на інших гостей, - відповів хлопець, піднявши плечі, - як бачиш, світ трохи змінився.

- Так, трохи, - засміявся Степан та розвів руки, - і у нас є для вас рішення.

- Вас багато? – спитав хлопець, переживши Степана, - ми ж не знаємо, з якими ви прийшли намірами.

- Нас двадцятеро, - чесно відповів Степан, - я всіх покличу та побачиш сам. Ми дійсно не маєм ніякихзлих намірів.

- Покажи, - погодився хлопець, сам рукою комусь махнув.

Степан обернувся та покликав свій загін. Хлопці та дівчата повільно вийшли з укриття, але руки тримали над головою, на випадок, якщо діти передумають мирно вести переговори. Але в цей момент, на балконі з’явились ще шестеро дітей, брудних та з рогатками. У декількох з дітей, за спиною була видна закріплена палиця. Всі вони перелякано подивились вниз на чужинців.

- Що ви хочете нам запропонувати? – крикнув хлопець, що напевно був командиром чи ватажком цього поселення.

- Ви чули про місто Сонця? – спочатку спитав Степан, та діти помахали головами, показуючи, що чують вперше про таке місто, - ми саме діти з міста. Виходимо до столиці та шукаємо тих, хто захоче приєднатись до нас.

- А де це місто Сонця? – спитав хлопець, розгубившись від такої пропозиції, - що нам йти туди? У нас у всіх тут сплять батьки, ми охороняємо їх та себе.

Степан розповів, що місто Сонця розташоване в пару Феофанія, що недалеко звідси. Не всі знали про парк, хоча він був доволі популярним в звичайному житті. Пояснив, що дітей багато, є продукти та вода, дах над головою. Розповів про губернатора та спільну роботу, захист. Чим більше дітей, тим буде всім безпечніше. По суті, всі ті слова, що Євген говорив на перших зборах, Степан говорив кожен раз, коли зустрічав нові поселення.

Хлопець дійсно був дуже здивований такій появі, тому сприймав гостей трохи з підозрою. Він розповів, що чекали вони на армію, що живе в гіпермаркеті.

- Знаємо таких, - насупився Степан, - з ними у нас теж були проблеми, вони підпалили наш гуртожиток.

- Підпалили? – перелякались діти на балконі, - саме це вони обіцяли зробити з нами, якщо ми не будемо платити їм данину.

- Але навіщо їм продукти? – здивувався Степан, - вони ж живуть в величезному магазині?

- Це нам не відомо, - засмутився хлопець, що був головним серед інших.

Діти поселення почали шептатись, потім разом зникли з виду. Степан сподівався, що вони вирішили проговорити це всі разом та подумати над пропозицією. Все ж таки, хлопець сподівався, що їх більше шести. Та раптом, клацнув замок, вхідні двері відчинились, скрипом розлякавши птахів навколо. Визирнув той самий хлопець, що першим заговорив з Степаном. Спочатку з’явилась палиця, виставлена на командира міста Сонця, потім сам хлопець.