Читати книгу - "Викрадена, Наталія Савінова (SiN eVa) "

– Перше кохання не значить, що воно повинно бути останнім. – заспокоювала мама і я могла уявити, як вона дивиться на батька і очима закликає його на допомогу. – Ти повернулась до навчання, то навчайся!

– Я припустилась помилки.

– Тоді повертайся додому. Бери академічну відпустку та повертайся додому. Не будеш бачитись з ним, не буде почуттів, не буде закоханості.

– Мамо. – Простогнала я у слухавку. – Я заплуталась.

– Не мамкай, Лавіка! – втрутився тато і я замовкла. – Тобі вирішувати, чого ти хочеш. Ти ж знаєш, що ми завжди підтримаємо тебе і витягнемо з будь-якої халепи, але це твоє життя. – він говорив спокійно і врівноважено, обдумуючи кожне слово, перш ніж його вимовити. – Цього разу ти можеш втратити все.

– Але ж ти поставив маячки у мої речі. – нагадую йому про те, що було не аби яким важелем у моєму поверненні до міста Н.

– Лавіка, не біси батька! – нагримала мама і батько продовжив.

– Ти зацікавлена в ньому. Ми це розуміємо. Ми це передбачали, після того як я мав змогу поговорити з Дамілем.

– Ти думаєш, що Даміль образить мене цього разу?

– Ні, доню. Він не образить тебе. – якось підозріло відказав тато. – Та те, що ти можеш бути не закоханою в нього, може образити його. Чи ти думала про почуття Даміля? Ти думала, що станеться, якщо твої почуття виявляться примарними, а його ні?

– Не думала. – зітхаю приречено.

– То подумай. Я дозволю вам зустрітись, якщо ти завтра поясниш мені всі свої думки, якщо доведеш, що ти дивишся на Даміля не лише своїми очима, а й його.

– Вона ж ще дитина. – нагадала мама, захищаючи мене від глибокої філософії батька.

– То хай повертається додому і живе під маминим крилом. Вона або дитина і кориться батькам, або доросла людина і має батьківську довіру.

– Годі тобі. – відмахнулась мама і перевела тему у інше русло.

Та слова тата все ж вплинули на мене. Як завжди. Я цілу ніч думала про те, чи маю я право на побачення з Дамілем Оразовим, який викрав мене заради своєї помсти. Чи маю я право на те, щоб перевірити свої почуття до нього і не зважати на наслідки? Чи маю я право давати надію тому, хто переконував мене в своїх почуттях, а не намірах? Чи маю я право бути підлітком і самостійно приймати рішення? Чи повинна я змиритись зі своєю дитячою забаганкою і переконати усіх, що маю право на неї?

Важка ніч змусила мене відчувати слабкість та бажання вмерти заради кількох годин сну. За пів години до першої лекції мені подзвонив тато та спокійно запитав мене чи не змінилось моє бажання та почуття до Даміля Оразова. Я як змогла так і пояснила йому, що побачення допоможе не лише мені, а й Дамілю. Можливо після спілкування і він і я зрозуміємо, що у нас не має нічого спільного і наші почуття були зароджені екстремальними обставинами та в побутовому житті виявились безнадійними.

Моєї відповіді вистачило для того, щоб Арас Бура погодився задовольнити моє прохання і дозволив мені зустрітись з Дамілем Оразовим. Почувши це, я зраділа і зітхнула з полегшенням, та навіть на емоціях обійняла Аската, що зовсім не очікував від мене нічого подібного.

Дозвіл мого батька був вирішальним не лише для мене, а й для дядька Мурата, який не збирався ні на що погоджуватись, допоки Арас Бура не погодиться на це. А отримати згоду від Аділя було найлегшим, адже він завжди стояв на моєму боці і зважав на те, чого бажала його кузина.

Отримавши погодження від усіх чоловіків, які по традиціях міста Н могли вирішувати долю жінки, Даміль запропонував провести нашу зустріч у відомому кафетерії біля фонтану на центральній площі. Там постійно було людно, а головне поруч з фонтаном розташовувався пост поліції, а в сусідньому парку часто засідали представники старійшин, які вже знали про примирення між родинами Оразових та Касимових.

Я довго не могла вирішити, що вдягти і прикликала на допомогу кузину, яка була краще обізнана в стандартах вигляду на перших побаченнях. Вона вмовила мене, що у випадку зі мною не можна виглядати романтичною і занадто жіночною. Тому повсякденне вбрання, прогресивне та сучасне, буде підкреслювати мою позицію стосовно застарілих традицій.

Чорні джинси, блакитна сорочка, осінні півчобітки та куртка в доповненні до легкого макіяжу й волосся зібраного у пучок і я була готова до зустрічі з Дамілем Оразовим, який вже чекав мене у кафетерії. Айрат і Аділь не лише підвезли мене на місце зустрічі, а й зайняли сусідній столик, щоб мати змогу наглядати за нами.

Даміль нервово грався кількома сірниками, очікуючи на мою появу. Мої кузени не дозволили мені одразу підійти до Оразова, скориставшись хвилиною для споглядання. Коли мене підвели до столика Даміля, він одразу ж підвівся з місця і привітавшись з моїми кузенами, усміхнувся до мене.

– Ти виглядаєш собою. – комплімент був дивним, але досить своєрідним й захоплюючим.

– Ти також. – відказую навзаєм і закусивши губу, сідаю на стілець.

– У нас є година на розмови. – Даміль покликав жестом офіціанта і ми замовили каву з еклерами.

Перші п’ятнадцять хвилин ми мовчали, насолоджуючись кавою, чи то просто не бажаючи бути першим у розмові.

– Як твоя рука? – несміливо питаю.

– Функціонує. – усміхнувся Даміль. – Я відвідав шпиталь, та в тому не було необхідності. Айхан хороший лікар.

– І хороший друг. – підкреслюю, усміхаючись навзаєм.

– Так. Хороший друг. – підтверджує Даміль і змінивши усмішку на хижу посмішку, загнав мене в кут. – Як і той хлопчак, який тирлується навколо тебе?

– Аскат хороший хлопець. – палаючи від сорому, дивлюсь на еклер з шоколадною начинкою.

– Друг чи хлопець?

– Друг! – дивлюсь на Даміля і заспокоюю себе подумки. Він не змінився ні зовнішньо, ні характером. Оразов вродливий і впевнений в собі. Він дійсно викликає про себе надійне враження справжнього сильного чоловіка. І він все ще подобається мені.

– Як ти себе почуваєш, Лавіка?

– Навчаюсь.

– Не сняться кошмари?

– А повинні? – він усміхається м’якіше. – Як Дільнара? Чи вона в порядку?