Читати книгу - "Подарована Асмодею, Іванна Желізна"

— Розкажете щось про себе?

Сама присутність Асмодея мене бентежила, я вже мовчу про нашу вечерю в інтимній атмосфері. Мені здавалося, що я попала на якесь з побачень, яке колись бачила у фільмах. І з однієї сторони це було так бентежно, а з іншої я розуміла, що чоловік може від мене очікувати продовження, до якого я поки не готова. Тому, щоб хоч якось абстрагуватися від нав’язливих думок, я вирішила завести розмову.

— Щоб ти хотіла почути, маленька? 

— Щось, що далеке від мафії. Можливо, більше фактів про самого Ітона Паркера, уникаючи образу Асмодея, – чоловік тільки посміхнувся на мої слова. 

— Знаєш, мені б хотілося розповісти тобі щось веселкове з дитинства Ітона, про його підліткові роки, можливо, про перше кохання і першу невдачу, але не можу. Бо все моє дитинство та юність були проведені на полігонах, ділових зустрічах батька та в епіцентрах війн за владу.  

— Якби у вас був шанс обрати між новим життям з чистого аркуша та цим самим, заплямованим кров’ю, щоб ви зробили? — Питання без підтексту та провокації, мені просто хотілося більше зрозуміти Асмодея.

На мить чоловік замислився і це чомусь породило в мені маленьку надію. Асмодей міг відразу обрати своє теперішнє життя, але судячи з виразу обличчя і паузи, він вагався. 

— Якби можна було переродитися, то я б обрав цей варіант. Я хотів мати звичайну сім’ю, де б батько приходив додому не з черговою пасією з борделю, а з квітами для мами. Де б серед моїх іграшок були звичайні конструктори, а не справжні пістолети, з яких я мав стріляти по цілях. Після школи я б вступив до коледжу, де став капітаном баскетбольної команди, а в університеті б очолював студентське самоврядування…

Ми такі різні, але водночас такі схожі. Обидвоє скалічених дітей, які не знали, що таке сімейний затишок та спокійна юність. І це мене так сильно торкає, що я відчуваю легке пощипування в кутиках очей. 

— Маленька, ну ти чого? — чоловік помічає мій скляний погляд, а тому я тягнуся руками до обличчя, щоб прикрити його. 

— Я з дитинства мріяла про сім’ю. Щоб прокинутися і відчути обійми матері, яка на кухні готує пахучі панкейки. Мріяла про багато друзів у школі та вступити до коледжу на бюджетне місце, щоб батьки мною пишались…,— перший схлип відлунням проходиться по залі. Скільки б я не стримувалася, емоції просилися назовні. — Мріяла, щоб з мого життя зникла самотність. 

Тихі кроки губляться на фоні мого плачу. Я не відразу розумію, що Асмодей встав з-за столу і підійшов до мене. Лише, коли мого волосся торкнулася чужа рука, я розкрила обличчя і побачила чоловіка, який опустився на одне коліно переді мною. 

— Пробачте, що псую вечір своїми сльозами, — тихо вимовляю я. — Просто ви перший, кому я змогла озвучити подібне. 

— Ти нічого не псуєш, маленька. Я хочу, щоб ти говорила далі. Озвуч все, про що ти мрієш. 

Вперше темна безодня в чорних очах мене не лякає. Навпаки, я бачу в ній якийсь промінчик світла, за яким хочеться йти. Я хочу довіритися Асмодею, хочу поговорити з ним про наболіле, бо мені цього так не вистачає. 

***

— Я мрію про власну сім’ю. Мрію, що в мене буде дитина, якій я дам все, чого не мала сама. Я буду її любити та оберігати. Вона буде найщасливішою у цьому світі.

Нора говорила, а я відчував фізичний біль такої сили, що кульове поранення здавалося маленькою дрібничкою. Мене знову почали атакувати спогади того дня, який до кінця життя буде по праву вважатися найгіршим. Тоді я втратив останні крихти своєї людяності. 

— Я тебе розумію. У мене був син…, — з важкістю починаю я, — .... якому я хотів подарувати ту сім’ю, якої сам не мав. Та я не зміг цього зробити.

— Був син? — з подивом перепитує Нора.

— Його жорстоко вбили, щоб завдати мені нищівного удару. 

— О Боже… мені так шкода. 

Нора намагається висловити мені щирі співчуття, але я нічого не чую, крім відлуння вибуху у своїй голові. Саме він забрав життя мого сина.

Я винний у його смерті й цей хрест нестиму все життя. Саме тому ми з Ліліт більше не стали батьками. Я просто цього не заслуговую. І пробачення мені немає. 

Але у Нори все буде по-іншому. Я впевнений, що вона стане гарною матір’ю і зможе реалізувати те, що озвучила. 

— Маленька, твої мрії стануть реальністю, от побачиш. 

Щоб хоч якось заглушити крики сумління та провини, я вирішую перемикнутися на Нору. Можливо, Тайпан мав рацію. У дівчині справді гарні та великі очі, які зараз блищать від сліз. А мають блищати від радості.

— Якби я міг зробити щось для появи твоєї посмішки, щоб це було? 

Я очікував будь-якого бажання від Нори. Навіть прохання відпустити її й дати можливість жити спокійно, але почуте мене здивувало. 

— Обійміть мене, Ітоне. Будь ласка… Мені так не вистачає тепла. 

Кілька хвилин тому я став на одне коліно перед Норою і це було дивно. Та коли Демон в мені впав додолу й опустив голову перед дівчиною, я зрозумів, що мені потрібно почати боятися її. Надто багато емоцій я поруч з нею відчуваю. Надто багато криги тріскається під їхнім натиском.