Читати книгу - "Подвійні паралелі , Лія Тан"

Я залишаюся сама. Від безпорадності сльози виступають на очах. Я швидко витираю їх пальцями. Одразу прикладаю мокрі пучки пальців, до глибокого порізу на обличчі Оксена. І великими очима дивлюся на те, що відбувається. Шрам затягується на очах, шкіра в тому місці стає рівною. Наче там щойно не було шраму.

При тім феномені, я чітко розумію, що моїх сліз буде замало аби заживити рану на плечі чоловіка. Вона дуже глибока, окрім цього, Оксен сто відсотків втратив багато крові.

Беру табурет, і присідаю поруч з чоловіком. Погляд прикипає до сильної чоловічої руки. На якій пульсує вена.

Я не хочу аби цей чоловік помирав. Він не може померти. Моторошні думки отруюють мою свідомість.

Що я можу тут зробити, в кустарних умовах. Тут реанімація потрібна, можливо навіть апарат життєдіяльності. Стерильність потрібна, а не оці шаманські методи.

Я не сміло торкаюся сильної руки чоловіка. Сльози відчаю затуманюють погляд. В мене паніка, бо ж не можу нічого пригадати. Напружуюся, намагаюся, але моя пам’ять пуста.

До вечора проводжу свої лікарські процедури для Оксена, але бачу що результату немає. Мені страшно.

Ввечері приходять сироти, порають господарство. Я прошу Ґриня вимити Оксена, і він погоджується. За це плачу йому окремо.

Ввечері знову намагаюся пригадати, хоч якусь молитву чи заклинання. Та знову повний провал, і розчарування.

Сидячи біля Оксена, я навіть незчулася як заснула. Коли ж прокинулася, за вікнами вже була темна ніч. Знову роблю компреси Оксену, й вирішую помолитися.

Встаю на коліна. Тільки навіщо не знаю. Бо ж завжди молилася стоячи або ж сидячи.

 Опустивши повіки, починаю відому всім молитву. Раптом відчуваю потужний приплив енергії, що йде з середини мене. В моїй голові з’являються якісь незрозумілі слова, я пригадую їх, і пригадую нескінченно. Раптом здіймаю руки над Оксеном, і починаю мов заклинання шепотіти молитву. Малозрозумілі слова, але я закликаю на поміч, всіх святих небесних. Прошу зцілити поранене, стражденне тіло від болю та недуги. І направляю енергію, що виходить з моїх рук та світиться наче блискавка, у тіло хворого. Потоки енергії, що раз збільшуються. Коли вона потрапляє в тіло Оксена, він здригається.

Я продовжую шепотіти слова відчуваю, як моє тіло проймає тремтіння, і бачу як рана на тілі Оксена робиться світлою. В ній виступає яскраво-червона кров. Я ж закриваю очі, і продовжую шепотіти слова. Відчуваю чим більше енергії з мене виходить, тим менше сил залишається. Потрібно промовити останні рядки молитви-заклинання, та я вже вимовляю їх ледь не з останніх сил. І в цей момент відчуваю, як з мене виходить надпотужний викид енергії. Бачу потужний спалах, що освічує всю кімнату. Та саме в цей час, перед моїми очима темніє. Я більше не відчуваю і не бачу нічого.

Я наче сплю, проте чую чийсь нелюдський крик. Відчуваю, як мене хтось термосить. Але в мене немає сил, навіть аби очі відкрити. Я в напівсвідомості, але час від часу провалююся у глибокий сон.

 Раптом настає цілковита тиша. Через трохи знову чую голоси. Вони розмиті, нечіткі, але не маю сил прийти до тями.

Скільки отак тривало не знаю, але коли я відкрила очі, на дворі вже був білий день. Перше, що я побачила, коли підняла важкі повіки, — це дерев’яна стеля з брусами.

Набравши повні легені повітря, знову закриваю очі. Бо почуваюся так наче в мене температура сорок. Все тіло болить. Руки ноги важкі. Здається я не зможу їх підняти.

Чую незрозумілий шурхіт поруч, тому знову відкриваю очі. Біля мене вже стоїть старенький чоловік східної зовнішності, одягнений у сірі шати. Він посміхається, та кличе когось незрозумілою мені мовою. Це, мабуть, турецька, бо я здогадалася, що кличе він султана.

Чую поспішні кроки, і за кілька секунд в кімнаті з’являється сам султан. Вдоволено посміхається схилившись наді мною.

— Як ти почуваєшся, Квітко?

Я ж напружено дивлюся на чоловіка. Роблю марні спроби сісти, та старий чоловік у сірих шатах гримає на мене, незрозумілою мовою. Султан же зиркнувши на нього, поспішно перекладає мені.

— Квітко, лежи. Ти ще надто слабка аби вставати. Халіф сердиться, тепер він піклується про твоє здоров’я.

— А Оксен? Він живий? — налякано цікавлюся я.

— Живий, і неушкоджений. У тебе все вийшло. Ти прекрасна, Квітко. — знову посміхається Махмед. — Ти врятувала мого нащадка, і спасла мою загублену душу. — посмішка не сходить з обличчя чоловіка. Але він раптом серйознішає та додає. — Але нам довелося зв’язати цього некерованого нащадка.

— Чому? — напружено цікавлюся я.

— Бо слухати мене не хоче, — фиркає султан.

— Ти не нормальний, султане? — серджуся я, та на мене знову гримає маг. Я його не розумію, але здогадуюся, що маю зберігати спокій.

— А чому я лежу, і зовсім не маю сил? — збентежено питаю.

— Бо рятуючи Оксена, ти знепритомніла. Ти віддала всі свої сили, аби зцілити його. Моя варта бачила, спалах світла з твоєї хати посеред ночі...

Я зітхаю, на мить закривши очі. Почуваюся справді стомленою, і пригадати нічого не можу. Але дещо маю зробити просто зараз.

— Султане, приведи Оксена.

— Навіщо? — хмуриться султан.

— Приведи. Маю йому щось сказати.

Махмед весь напружується. Хмуриться, але маг йому щось каже, і згідно киває.

Султан йде кудись, і за трохи повертається. Я знову бачу його обличчя, але більше не бачу нікого, і нічого.

— Він тут? — напружено питаю.

— Тут, — невдоволено бурчить султан.

— Оксене! Послухай мене, і прислухайся до моїх слів. — прошу чоловіка, якого бачила лише на фото. — Ти хочеш повернутися у свій час, і знайти скарби великого султана?

— Хочу! — чую невдоволений грубий бас.

— Тоді слухай султана. Бо якби не він, тебе би вже в живих не було. Доля дала тобі другий шанс... Ти вже раз не послухав султана, і ледь не помер. — говорити мені важко, але я продовжую. — Я ледь витягла тебе з того світу. Другого такого разу може не бути. Ти вже був за крок до смерті. — Я переводжу подих, набираю повні легені повітря й додаю. — Я теж з твого часу. І я дуже хочу повернутися додому. — розумію, що Оксен може мені не повірити, тому стараюся навести вагомий приклад, аби підтвердити свої слова. — Я тут не довго, але вже скучила за своїм гаджетом, та пропустила найважливіші новини. Зрештою мене там чекають батьки, і Алефтина неабияк хвилюється.