Читати книгу - "Грішна"

— Коли ви востаннє бачили сестру?

Блейк із Джастіном перезирнулися. Майже в унісон відповіли:

— На бабусин похорон.

— Це в березні? — перепитала Джейн і подивилася на Лорен. — Коли Камілла навідувалася додому?

Місіс Маджіннес кивнула.

— Довелося писати прохання, щоб церква відпустила її на службу. Це як просити про дострокове звільнення. Ніяк повірити не могла, що вони не відпустили її додому в квітні, після того, як у Рендолла був інсульт. Це ж її батько! А вона просто прийняла їхнє рішення, зробила так, як їй сказали. Цікаво, що ж робиться в цих монастирях, що вони так бояться їх випускати. Що за насильство вони приховують? Але, може, саме тому їй там подобалося.

— Чому ви так вважаєте?

— Бо саме цього вона прагнула. Покарання. Болю.

— Камілла?

— Я вже сказала вам, детективе, вона була дивною. У шістнадцять років зняла взуття й ходила босоніж. У січні. У мінус дванадцять градусів! Покоївка побачила, як вона стоїть на снігу. А вже скоро про це почули всі сусіди. Довелося відвезти її в лікарню з обмороженням. Вона сказала лікарю, що зробила це тому, що святі страждали й вона теж хотіла відчути їхній біль, бо думала, що це зробить її ближчою до Бога. — Лорен похитала головою. — Що можна зробити з такою дівчиною?

«Можна любити її, — подумала Ріццолі. — Спробувати її зрозуміти».

— Я хотіла, щоб вона відвідала психіатра, але Рендолл і чути про це не хотів. Він ніколи не визнавав, що його дочка…

Лорен замовкла.

— Скажи це, мамо, — мовив Блейк. — Вона була божевільна. Так ми всі думали.

Батько Камілли тихо застогнав.

Лорен підвелася, витерла ще одну цівку слини, що тягнулася в нього з рота.

— Де ж це медсестра? Вона мала бути о третій.

— Коли Камілла приїхала в березні, вона довго тут була? — запитав Фрост.

Жінка збентежено глянула на нього.

— З тиждень. Могла лишитися ще, але вирішила повернутися до монастиря раніше.

— Чому?

— Гадаю, їй не подобалося бути поряд з людьми. На похорон приїхало багато моїх родичів із Ньюпорта.

— Ви сказали, що вона була самітницею.

— Це м’яко кажучи.

Ріццолі запитала:

— Вона мала багато друзів, місіс Маджіннес?

— Якщо вони в неї й були, то вона ніколи не знайомила їх з нами.

— А у школі?

Джейн подивилася на юнаків, вони перезирнулися. Джастін відповів із недоречною бездушністю:

— Хіба що непопулярні дівчата.

— Я мала на увазі хлопців.

Лорен збентежено засміялася.

— Які хлопці, коли вона тільки й мріяла про те, щоб стати Христовою нареченою?

— Вона була привабливою молодою жінкою, — завважила Ріццолі. — Можливо, ви цього не помічали, але я певна, що були хлопці, які це бачили, які нею цікавилися.

Вона знову подивилася на синів Лорен.

— Ніхто не хотів з нею зустрічатися, — відповів Джастін. — З них збиткувалися б.

— А коли вона приїхала додому в березні? Вона проводила час із друзями? Чи не цікавилися нею якісь чоловіки?

— Чому ви постійно про це питаєте? — поцікавилася Лорен.

Ріццолі не знайшла способу уникнути правди.

— Мені прикро, що доводиться вас про це повідомляти. Але незадовго до того, як Каміллу вбили, вона народила дитину. Немовля померло під час пологів.

Вона подивилася на братів. Ті відповіли їй однаково ошелешеними поглядами.

На мить у кімнаті було чутно лише вітер з моря, що стукав у вікна.

Тоді Лорен сказала:

— Ви ж читаєте новини? Про те, які жахіття коять усі ці священики? Вона провела в монастирі останні два роки! Була під їхнім наглядом, у їхній владі. То поговоріть з ними.

— Ми вже допитали священика, який мав доступ до монастиря. Він охоче здав аналіз ДНК, скоро буде результат.

— Отже, ви зараз навіть не знаєте, чи він батько. Навіщо турбуєте нас такими запитаннями?

— Дитину було зачато десь у березні, місіс Маджіннес. У місяці, коли вона приїздила додому на похорон.

— То ви вважаєте, що це сталося тут?

— Ви мали повен дім гостей.

— Чого ви від мене хочете? Щоб я потелефонувала кожному чоловікові, який заходив у гості того тижня? «О, до речі, ви не спали з моєю пасербицею?»

— Ми маємо ДНК немовляти. З вашою допомогою можемо встановити особу батька.

Лорен рвучко підвелася.

— Я прошу вас піти, негайно.

— Ваша пасербиця загинула. Ви не хочете, щоб ми знайшли її вбивцю?

— Ви не там шукаєте. — Вона підійшла до дверей, гукнула: — Маріє! Проведи поліцію.

— ДНК дасть нам відповідь, місіс Маджіннес. Лише кілька мазків можуть спростувати підозри.

Лорен розвернулася до неї.

— То почніть зі священиків. І дайте моїй родині спокій.

Ріццолі сіла в авто, затраснула за собою двері. Поки Фрост розігрівав двигун, вона подивилася на будинок і згадала, яка була вражена, коли вперше його побачила.

Ще до того, як зустріла його мешканців.

— Тепер зрозуміло, чому Камілла пішла з дому, — мовила вона. — Уяви, як це — рости в такому будинку. З такими братами. З такою мачухою.

— Наші запитання засмутили їх значно більше, ніж смерть дівчини.

Проїжджаючи повз гранітні колони, Ріццолі озирнулася, кинула останній погляд на будинок. Уявила собі юну дівчину, що, наче привид, пливе просторими залами. Дівчину, яку зведені брати висміювали, а мачуха ігнорувала. Дівчину, з мрій і надій якої збиткувалися ті, хто мав би її любити. Кожен день під цим дахом завдавав нового удару душі, болючішого за обмороження від стояння на снігу босоніж. Хочеться бути ближче до Бога, щоб пізнати безумовне тепло Його любові. А вони через це насміхаються з тебе, або жаліють, або кажуть, що тобі треба до психіатра.

Не дивно, що стіни монастиря здавалися такими привітними.

Ріццолі зітхнула й розвернулася до дороги, що лежала попереду.

— Поїхали додому, — мовила вона.

— Діагноз мене спантеличив, — сказала Мора.

Вона виклала на стіл у конференц-залі ряд цифрових знімків. Четверо колег навіть не скривилися, глянувши на них: у своїх лабораторіях вони мали справу зі значно гіршими видовищами, ніж ця погризена пацюками шкіра й запалені виразки. Здавалося, вони більше переймалися коробкою свіжих чорничних мафінів, які зранку принесла Луїз. Патологоанатоми радо поглинали такі приношення, навіть переглядаючи знімки, від яких шлунок перевертався. Ті, хто працює з мерцями, вчаться того, щоб жодні запахи й картини не псували апетиту. Один із патологоанатомів, які сиділи за цим столом, був відомий своєю палкою любов’ю до фуа-гра, і те, що вдень йому доводилося розтинати людську печінку, ніяк не применшувало задоволення від неї. Судячи з черева, ніщо не могло зіпсувати апетит Ейба Брістола, тож поки Мора викладала останні знімки, він радо жував уже третій мафін.

— Це ваша невідома? — перепитав