Читати книгу - "Правда про справу Гаррі Квеберта"

Вона всміхнулася.

— Гаразд, чим я можу тобі допомогти?

— Мені хочеться трохи поговорити. Можемо піти погуляти, як хочеш.

Вона покинула «Кларкс» на одну з дівчат, ми спустилися до пристані й сіли на лавці, обличчям до океану. Я дивився на цю жінку, якій, за моїми підрахунками, було п’ятдесят сім років, пошарпану життям, худу, з вичахлими рисами обличчя й запалими очима, і намагався уявити її такою, як змальовував Гаррі — гожою пишною білявочкою, шкільною королевою краси. Раптом вона запитала:

— Маркусе… як це воно?

— Що саме?

— Слава.

— Боляче. Приємно, але часом боляче.

— Пам’ятаю, як ти був студентом, ви з Гаррі приходили у «Кларкс» попрацювати з твоїми текстами. Він змушував тебе працювати, і ти гарував як чорний віл. Ви годинами сиділи за столом, перечитували, креслили, починали все наново. Пам’ятаю, як ти приїздив сюди. Вас із Гаррі бачили під час ранкових пробіжок, іще вдосвіта, з цією його залізною дисципліною. Знаєш, коли ти був тут, він увесь аж сяяв. Він сам на себе був не схожий. І всі знали, що ти незабаром приїдеш, бо він всім про це казав за багато днів. Знай повторював: «Я вам казав, що за тиждень до мене приїде Маркус? О, це надзвичайний хлопчина! Далеко він піде, що й казати». Твої приїзди, твоя присутність змінювали його життя. Нас не обдуриш: усі знали, як самотньо Гаррі в його величезному будинку. Того дня, коли ти ввірвався в його життя, все змінилося. Він відродився. Наче старий самітник, який знову відчув, що його люблять. Коли ти бував тут, йому ставало набагато, незрівнянно краще. Після кожного твого від'їзду він нам жити не давав: Маркус те, Маркус се. Він так пишався тобою. Пишався, як батько сином. Ти й заступив йому сина, якого в нього не було. Він весь час говорив про тебе; ти ніколи не покидав Аврори, Маркусе. А потім, одної чудової днини, він побачив тебе в газеті. Феномен Маркуса Ґольдмана. Народився великий письменник. Гаррі скупив усі газети в супермаркеті, пригощав усіх шампанським в «Кларксі». Вип’ємо всі за Маркуса, слава йому! Тебе показували в телевізорі, тебе крутили по радіо, вся ця клята країна балакала тільки про тебе і твою книжку. Він накупив десятки примірників і роздавав їх скрізь, де тільки можна. А ми питали, як у тебе справи і коли ми тебе знову побачимо. Він казав, що справи напевне чудові, та від тебе майже нема звісток. Що ти, либонь, страшенно заклопотаний. Ти відразу перестав йому дзвонити, Маркусе. Ти був страшенно заклопотаний — заклопотаний своєю важливою персоною, ти давав інтерв’ю газетам і красувався в телевізорі, а його покинув. Більше ти сюди не приїздив. Він так пишався тобою, так сподівався отримати від тебе звістку, та її не було. Ти домігся успіху, ти уславився, і він більше тобі не був потрібен.

— Неправда! — вигукнув я. — Авжеж, від успіху в мене голова пішла обертом, та я думав про нього. Щодня думав. Просто в мене не було жодної вільної секунди.

— Не було навіть секунди, щоб подзвонити йому?

— Але ж я йому зателефонував!

— Авжеж, зателефонував — як по вуха влип у халепу. Бо ж пан Великий Писака, продавши чорт-зна скільки мільйонів книжок, повісив вуха і не знав, що тепер йому писати. Це ми теж усе знали з перших рук, то я в курсі. Гаррі сидів за шинквасом в «Кларксі» сам не свій: ти йому подзвонив, бо зневірився, бо не маєш ідей, і видавець забере в тебе твої любі грошенята. І тоді ти раптом знову приїздиш до Аврори мов побитий пес, а Гаррі зі шкури вилузується, щоб підняти твій моральний дух. Нещасний письменник-невдаха, що б йому оце написати? І тут два тижні тому стається диво: вибухає скандал, — і хто сюди їде? Любий друг Маркус. Якого дідьки ти припхався в Аврору, Маркусе? Натхнення шукати для нової книжки?

— Чому ти так думаєш?

— Здогадалася.

Я трохи помовчав, приходячи до тями. Потім сказав:

— Видавець запропонував мені написати книжку. Та я цього не робитиму.

— Та якраз навпаки, Марку: ти не можеш її не написати! Тому що книжка, можливо, єдиний спосіб довести Америці, що Гаррі не чудовисько. Він не винен, я достеменно це знаю. Душею відчуваю. Ти не можеш покинути його, в нього нікого нема, крім тебе. Ти знаменитий, люди тебе послухають. Ти повинен написати книжку — про роки вашої дружби. Розповісти про те, який він надзвичайний чоловік.

— Ти ж любиш його? — прошепотів я.

Вона опустила очі.

— Здається, я вже й не знаю, що таке любити.

— А як на мене, навпаки, знаєш. Досить послухати, як ти про нього говориш, хоч і намагаєшся щосили його ненавидіти.

Вона сумно всміхнулася і сказала зі слізьми в голосі:

— Ось уже понад тридцять років я думаю про нього. Що він завжди сам, а я так хотіла зробити його щасливим. А я… поглянь на мене, Маркусе… Я мріяла стати кінозіркою, а стала зіркою фритюру. Не таке життя я хотіла.

Я відчув, що вона готова до відвертої розмови, й попросив:

— Дженні, розкажи мені про Нолу…

Вона знову сумно всміхнулася.

— Вона була дуже хороша дівчина. Моя матінка її любила, казала про неї багато доброго, і мене це лютило. Тому що до Ноли красунею-принцесою в місті була я. І дивилися всі тільки на мене. Коли вона тут з’явилася, їй було дев’ять років. І тоді, звісно, всім було начхати на неї. А потім, одного чудового літа, як ото частенько буває з дівчатками, всі враз помітили, що маленька Нола зробилася прегарною юною жіночкою з чудовими ноженятами, пишними персами і янгольським личком. І що та нова Нола в купальнику дуже зваблива.

— Ти ревнувала до неї?

Вона замислилася на мить.

— Ох, нехай уже, зараз можу сказати тобі, все одно це не має значення: авжеж, трохи таки ревнувала. Чоловіки задивлялися на неї, жінка завжди це помітить…

— Але ж їй було всього п’ятнадцять…

— Вона не скидалася на дівчатко, повір мені. То була жінка. До того ж гарна жінка.

— Ти здогадувалася про неї й Гаррі?

— Та я гадки про це не мала! Тут ніхто таке й уявити собі не міг. Ні з Гаррі, ні з ким. Авжеж, вона була дуже красива. Але їй було п’ятнадцять, і всі це знали. До того ж — донька отця Келлерґана.

— То ви не були суперницями за Гаррі?

— О боже, ні!

— А в тебе був із Гаррі роман?

— Та так, трохи.