Читати книгу - "Правда про справу Гаррі Квеберта"

— Дженні, маю до тебе, можливо, трохи дивне запитання… Чи ти знала, що, приїхавши сюди, Гаррі був ніхто? Звичайнісінький шкільний учитель, який витратив усі свої заощадження, щоб винайняти дім у Гусячій бухті.

— Що? Але ж він уже був письменником…

— Він видав роман, але власним коштом, і та книжка не мала успіху. Гадаю, щодо його знаменитості вийшло непорозуміння, і він на цьому зіграв, щоб бути в Аврорі тим, ким йому кортіло бути в Нью-Йорку. А оскільки він потім написав «Початки зла» й уславився, то ілюзія вдалася.

Вона сумно засміялася.

— Ти ба! Я й не знала. Клятий Гаррі… Пам’ятаю перше наше з ним справжнє побачення. Я тоді так хвилювалася. Навіть дату пам’ятаю, бо саме було свято. 4 липня 1975 року.

Я подумки прикинув: четверте липня, тобто за кілька днів після мандрівки до Рокленда. Саме тоді, коли Гаррі вирішив забути про Нолу. Я попросив її розповідати далі.

— Розкажи мені про Четверте липня.

Вона заплющила очі, наче знову опинилася в минулому.

— То був чудовий день. Гаррі тоді прийшов до «Кларксу» і запропонував податися разом у Конкорд, помилуватися феєрверком. Сказав, що приїде по мене додому о шостій вечора. В принципі, моя зміна закінчувалася о пів на сьому, та я сказала, що мені дуже зручно. А матінка відпустила мене раніше, щоб я змогла причепуритися.

П'ятниця, 4 липня 1975 року

У домі родини Квіннів на Норфолк-авеню панувала страшенна метушня. За чверть шоста, а Дженні досі не вбралася. Наче фурія, гасала вона туди-сюди східцями в спідній білизні і з різними сукнями в руках.

— Мамо, а оце, як тобі? — спитала вона, знову з’являючись у вітальні, де сиділа матінка.

— Ні, це не годиться, — відтяла Тамара. — У тебе в ньому затовста дупця. Ти ж не хочеш, щоб Гаррі Квеберт подумав, що ти ненажера? Поміряй інше.

Дженні знову помчала нагору, до своєї кімнати, скімлячи, що вона потвора, що їй нема чого вбрати і що вона так і залишиться сама до скону.

Тамара дуже хвилювалася: її дочка мала бути дівкою хоч куди. Гаррі Квеберт — це вам не аврорівські молодики, вона не має права на помилку. Щойно донька сповістила про побачення, вона звеліла їй забиратися з «Кларксу»; було вже пополудні, й у ресторані яблуку ніде впасти, але її Дженні й миті зайвої не мала затриматися серед запахів смаженого сала, щоб вони не всотатися в її шкіру та волосся. Заради Гаррі вона мала бути досконалою. Тамара відправила дочку до перукарні й на манікюр, а сама поприбирала в хаті згори й донизу і приготувала вишуканий (в її розумінні) аперитив: а що як той Гаррі Квеберт захоче заразом і перекусити. Її Дженні не помилилася: Гаррі залицявся до неї. Страшенно схвильована, вона невідступно думала про весілля: нарешті прилаштує дочку. Грюкнули вхідні двері: її чоловік, Роберт Квінн, інженер на рукавичній фабриці в Конкорді, повернувся додому. Від розчарування в неї й очі полізли рогом.

Роберт відразу ж помітив, що на першому поверсі лад і чистота. Біля входу гарний букет півників, скрізь серветки, що він їх раніше й не бачив.

— Що тут коїться, кицюню? — поспитався він, заходячи до вітальні, де на столику красувалися солодкі та солоні птіфури, пляшка шампанського та фужери.

— Ох, Боббі, мій Бобусику, — відказала Тамара, щосили стримуючи роздратування, — ти дуже невчасно, мені не треба, щоб ти тут плутався попід ногами. Я ж залишила тобі повідомлення на фабриці.

— Мені не передали. А що таке?

— Щоб ти ні в якому разі не повертався раніше сьомої.

— A-а. Чому це?

— Бо, уяви собі, Гаррі Квеберт запросив Дженні поїхати з ним увечері до Конкорда помилуватися феєрверком.

— Хто такий Гаррі Квеберт?

— Ох, Бобусику! Треба ж хоч трохи цікавитися світським життям. Це великий письменник, він приїхав наприкінці травня.

— A-а. А чому не можна мені додому?

— «A-а»? Ви послухайте лишень, він каже «а-а». Великий письменник залицяється до нашої доньки, а ти кажеш «а-а». Так ось: я не хотіла, щоб ти повертався, бо ти не тямиш, що таке вишукана бесіда. Гаррі Квеберт, уяви собі, не простак: він оселився в Гусячій бухті.

— В Гусячій бухті? Ого!

— Для тебе це, може, й грубі гроші, та для такого, як він, найняти такий дім усе одно, що у воду плюнути. Він зірка Нью-Йорка!

— У воду плюнути? Не знав такого виразу.

— Ох, Бобусику, ти нічогісінько не знаєш.

Роберт невдоволено скривився і підійшов до «шведського столу».

— Тільки нічого не чіпай тут, Бобусику!

— А це що за смаколики?

— Це не смаколики. Це вишуканий аперитив. Найвищий шик.

— Але ж ти казала, що ввечері сусіди кликали нас на гамбургери! Четвертого липня ми завжди ходимо до сусідів їсти гамбургери!

— Ми й підемо. Тільки згодом! І не подумай розповідати Гаррі Квебертові, що ми їмо гамбургери, як ті простаки!

— Таж ми і є простаки. Я люблю гамбургери. Ти сама в шинку торгуєш гамбургерами.

— Бобусику, ти геть нічого не розумієш! Це зовсім інше. А в мене, до речі, великі плани.

— Я не знав. Ти мені нічого не казала.

— Я не про тебе кажу.

— Чому ти мені нічого не кажеш? Я тобі кажу все. Ось, до речі, в мене по обіді весь час живіт болів. Страшенні гази. Мені навіть довелося замкнутися в кабінеті й стати рачки, щоб попукати, так було боляче. От бачиш, я все тобі кажу.

— Ану годі, Бобусику! Ти мене тривожиш!

Знову з’явилася Дженні, вже в іншій сукні.

— Надто парадна! — вигукнула Тамара. — Треба щось красиве, але буденне!

Скориставшись тим, що дружина відвернулася, Роберт Квінн умостився в улюбленому фотелі й налляв собі віскі.

— Хто дозволив тобі сідати? — закричала Тамара. — Ти все зашмаруєш! Знаєш, як довго я тут усе витирала? Йди ліпше передягнися, хутчій.

— Перевдягатися?

— Вдягни костюм, не можна ж зустрічати Гаррі Квеберта таким нечепурою!

— Ти дістала шампанське, що ми зберігали для врочистих випадків?

— А це і є врочистий випадок! Чи ти не хочеш, щоб наша дочка вдало вийшла заміж? Ніж ото дурно чіплятися, йти перевдягайся. Він ось-ось прийде.

Тамара попхала чоловіка до східців, щоб той таки не ухилився. Аж згори спустилася Дженні, заплакана, в трусах і без ліфчика і, схлипуючи, заявила, що все скасує, бо