Читати книгу - "Дейл Карнегі. Як подолати неспокій і почати жити"

Я змінилася за ніч! Я стала собою. Я намагалася зрозуміти власну особистість. Намагалася з'ясувати, хто ж я насправді така. Я проаналізувала всі свої плюси й мінуси. Навчилася розбиратися в кольорах і стилях одягу, почала носити вбрання, яке надзвичайно мені личило. Я знайшла нових друзів, стала членом невеликої громадської організації і страшенно злякалася, коли мені доручили зробити доповідь. Але що частіше я виступала, то сміливішою ставала. На все те пішло чимало часу, та сьогодні я щасливіша, ніж будь-коли. Виховуючи власних дітей, я завжди навчала їх тому, чого сама навчилася з власного гіркого досвіду: „Будь-що залишайтеся самими собою“.»

Ця проблема — бути самим собою, — за словами доктора Джеймса Гордона Джилкі, «стара як світ, і вирішення її таке ж універсальне, як і людське життя». А небажання бути собою є причиною численних неврозів, психозів і комплексів. Алджело Патрі, який написав тринадцять книг і тисячі газетних статей про виховання дітей, каже: «Найнещаснішою є та людина, яка прагне стати кимось чи чимось іншим, ніж та особистість, якою вона є за своїм фізичним та психічним станом».

Це пристрасне бажання бути кимось іншим надзвичайно поширене в Голлівуді. Сем Вуд, один з найвідоміших режисерів Голлівуду, розповідав, що найбільші труднощі при спілкуванні з молодими амбітними акторами виникали у нього саме через цю проблему: примусити їх бути самими собою. Вони всі хотіли бути другою Ланою Тернер чи третім Кларком Гейблом. «Глядачам вже знайома гра цих акторів, — не втомлюється повторювати їм Сем Вуд, — і тепер вони прагнуть чогось новенького».

Перш ніж поставити такі стрічки, як «Прощавайте, містере Чіпс» і «По кому подзвін», Сем Вуд багато років працював у сфері торгівлі нерухомістю, готуючи агентів із продажу. Він переконаний, що і в бізнесі, й у кіно існують однакові принципи. «Ви нічого не досягнете, якщо тупо, неначе мавпа, копіюватимете інших людей. Не можна бути папугою. Досвід навчив мене, — говорить Сем Вуд, — що слід якнайшвидше позбуватися людей, які намагаються видавати себе за інших».

Нещодавно я запитав Пола Бойнтона, начальника відділу кадрів однієї великої нафтової компанії, якої найбільшої помилки припускаються люди, що звертаються до нього у пошуках роботи. Хто, як не він, має це знати? Адже він розмовляв більш ніж із шістдесятьма тисячами кандидатів на посади в його компанії і написав книгу «Шість способів отримати роботу». Він відповів: «Найбільша їхня помилка полягає в тому, що вони намагаються видавати себе за інших. Замість того щоб поводитися невимушено і відверто, вони прагнуть давати такі відповіді, які, на їхню думку, хочу почути я. Але це не дає результату, тому що брехуни нікому не потрібні. Як і фальшиві гроші».

Ось історія однієї дівчини, яка переконалася у правдивості цих слів на власному гіркому досвіді. Вона була дочкою кондуктора трамвая і дуже хотіла стати співачкою, та в неї був завеликий рот і випнуті зуби. Коли вона дебютувала на сцені нічного клубу в Нью-Джерсі, то намагалася верхньою губою прикривати нижні зуби, щоб виглядати більш привабливою, та від того була кумедною і виступ міг скінчитися провалом.

Проте серед відвідувачів нічного клубу був чоловік, який, почувши її спів, розпізнав у ній справжній талант. «Послухай, — відверто сказав він, — я бачив твій виступ, і знаю, що ти намагаєшся приховати. Ти соромишся своїх зубів!» Дівчина збентежилася, але чоловік продовжував: «Ну то й що з того? Це не злочин — мати такі зуби. Не намагайся їх приховати! І глядач полюбить тебе, коли побачить, що ти не соромишся. До того ж, — прозірливо зазначив він, — ці зуби, які ти намагаєшся приховати, можливо, забезпечать тобі успіх і багатство».

Кесс Дейлі дотримала цієї поради і забула про свої зуби. Відтоді вона думала лише про публіку, яка її слухає. Вона широко розкривала рота і співала з таким натхненням і пристрастю, що стала зіркою радіо і телебачення. Тепер інші співачки намагаються її наслідувати!

Широко відомий Вільям Джеймс вважав, що кожна людина в середньому розвиває лише десять відсотків своїх розумових здібностей. Він мав на увазі людей, які не змогли знайти самих себе. «Порівняно з тим, якими ми повинні бути, — писав він, — ми перебуваємо у напівсні. Ми використовуємо тільки невеличку частку своїх фізичних і духовних сил. Загалом, людська істота має величезні можливості для розвитку. Людина обдарована різними талантами, але зазвичай їх не використовує».

Ми теж маємо такі здібності, тож давайте не гаяти часу на хвилювання з приводу нашої несхожості на решту людей. Ви — щось нове у цьому світі. Ніколи раніше, за весь час існування людства, не було нікого подібного до вас, і протягом усіх наступних тисячоліть не буде. Згідно з даними генетики, ми є наслідком взаємодії 24 батьківських і 24 материнських хромосом. Ці сорок вісім хромосом містять всю інформацію про нашу спадковість. «У кожній хромосомі, — говорить Амран Шейнфелд, — може налічуватися від двох десятків до сотні генів, причому для того, щоб повністю змінити напрям розвитку людини, іноді достатньо зміни лише в одному гені». Справді, ми створені «жахливим і чудовим чином».

Навіть після того, як ваші батьки зустрілися і одружилися, існував лише один шанс із 300 000 мільярдів, що народиться саме така людина, як ви! Іншими словами, якби ви мали 300 000 мільярдів братів і сестер, вони всі були б несхожими на вас. Гадаєте, все це припущення? Ні, це науковий факт. Якщо ви хочете отримати додаткові відомості з цього питання, завітайте до бібліотеки і візьміть книгу, що називається «Ви і спадковість». Автор — Амран Шейнфелд.

У мене є всі підстави наполягати на необхідності «знайти себе», тому що я сам глибоко зацікавлений цим питанням. Я знаю, про що кажу. Мій сумний досвід коштував мені надто дорого. Так, коли я вперше приїхав до Нью-Йорка з кукурудзяних ланів Міссурі, я вступив в Американську академію драматичного мистецтва. Я хотів бути актором. Мені спала на думку, як я вважав, блискуча ідея, така проста і така безпрограшна, що я дивувався, як на неї ще не натрапили тисячі людей. Ідея полягала ось у чому: я дізнаюся, як відомі актори того часу, наприклад Джон Дрю,