Читати книгу - "Вибрані романи"

— Не розповідай мені також про це. Я не можу позбутися відчуття, що Платон розповідає нам роман, не більше...

— Або рюман...

— Як тобі зручніше.

Й раптово урвавши солодку атмосферу розмови, Ауґусто вийшов.

На вулиці до нього підійшов жебрак.

— Подайте милостиню, сеньйорито, у мене семеро дітей!..

— Не треба було їх народжувати! — відповів йому Ауґусто, настрій у якого зіпсувався.

— Я хотів би побачити вас на моєму місці, — відказав жебрак і додав: — А що ж нам, біднякам, робити, як не народжувати дітей... для багатих?

— Ти маєш рацію, — відповів Ауґусто. — А за те, що дивишся на світ по-філософськи, ось тобі, візьми!

І він дав йому песету, яку той добрий чоловік відразу пішов витратити в найближчій таверні.

Розділ двадцять третій

Бідолашний Ауґусто був нажаханим. Біда була не тільки в тому, що він опинився, наче Буриданів осел, між Евхенією та Росаріо; той факт, що він закохувався майже в усіх жінок, яких зустрічав, не тільки не послаблювався, а й набував сили. І йому відкривалися фатальні речі.

— Іди геть, Лідувіно, заради Бога! Іди геть, залиш мене самого! Іди собі, йди, — сказав він одного разу служниці.

І щойно вона пішла, сперся ліктями на стіл, підпер голову долонями і сказав собі: «Це просто жахливо, справді жахливо. Мені здається, що, не усвідомлюючи цього, я закохався... навіть у Лідувіну! Бідолашний Домінґо! Авжеж, закохався. Вона, попри свої п’ятдесят, має ще добрий вигляд і досить округлі форми тіла; і коли іноді виходить із кухні із закасаними рукавами й повними руками... ну, хіба ж це не божевілля! І це подвійне підборіддя, і складки на шиї!.. Це жахливо, жахливо, жахливо...

Ходи-но сюди, Орфею, — провадив він, узявши на руки цуцика, — як ти думаєш, що я маю робити? Як я маю захищатися від цього, доки нарешті зважуся й одружуся? Ага, мені спала на думку справді геніальна ідея, Орфею! Перетворимо жінку, що так мене переслідує, на матеріал для вивчення. Як тобі здається, чи варто мені присвятити себе дослідженню жіночої психології? Атож, атож, і напишу дві монографії, бо сьогодні монографії дуже популярні: одну назву „Евхенія“, а другу — „Росаріо“, кожна з них матиме підзаголовок „дослідження жінки“. Як тобі моя ідея, Орфею?»

І він вирішив піти проконсультуватися з Антоніном Санчесом Папарриґопулосом, який тоді присвячував свій час і зусилля дослідженню жінок, хоч робив це більше у книжках, ніж у житті.

Антонін Санчес Папарриґопулос належав до тих людей, яких ми називаємо ерудитами, молодий чоловік, який поставив собі за мету прославити свою батьківщину, пояснивши, в чому полягає її найменш відома слава. І якщо ім’я Папарриґопулос ще не лунало серед імен тієї войовниче налаштованої молоді, яка здіймала надто великий галас, щоби привернути до себе увагу суспільства, то тільки тому, що він володів справжньою внутрішньою ознакою сили — терпінням, і тому, що такою великою була його повага до публіки та до себе самого, що він відкладав свою презентацію на той час, коли, належно підготувавшись, відчує себе впевнено на тому ґрунті, який топче.

Дуже далекий від того, щоби прагнути позірного блиску, побудованого на людському невігластві, він надихався літературними творами, що відзначалися гуманітарною досконалістю і не виходили за межі здорового глузду та доброго смаку. Він не хотів фальшивити, домагаючись бути почутим, а хотів підсилити своїм голосом, належно дисциплінованим, прекрасну симфонію, позначену високою якістю національної чистоти.

Інтелігентний розум Папарриґопулоса був ясним і чистим, насамперед чистим тією чудесною прозорістю, яка позбавлена будь-яких затемнень чи плутанини. Він мислив досконалою кастільською мовою, не домішуючи до неї ані туману північних діалектів, ані декадентського акценту з паризьких бульварів, і, організовуючи свої думки в такому бездоганному мовному середовищі, він міркував надійно й глибоко, бо його мислення було поєднане з душею народу, який його підтримував і якому він завдячував своїм духом. Гіперборейські тумани здавалися йому доречними в середовищі тих, які підкріплювали себе міцним пивом, але не в його сонячній Іспанії, що розкинулася під ясним небом і де п’ють священний трунок загіпсованого вина вальдепеньяс[47]. Його філософія сформувалася на філософії нещасливого Бесерро де Бенґоа[48], який, назвавши Шопенгауера диваком, заявив, що з ним не відбувалися такі речі, які насправді з ним відбувалися, він не був песимістом, пив вальдепеньяс замість пива, й стверджував, що неврастенія виникає тоді, коли людина приділяє надміру багато уваги тому, що не має для неї значення, і що ця хвороба лікується кормом для віслюка.

Переконаний, що за своєю остаточною суттю усе є формою, формою більш або менш внутрішньою, всесвіт — калейдоскопом форм, які вкладаються одна в одну, і що тільки завдяки своїм формам живуть усі ті великі твори, які доходять до нас із минулих віків, Папарриґопулос дбайливо обробляв чудесні пам’ятки Відродження, вкладаючи їх у ту мову, в яку він потім одягав свої майбутні твори.

Він знаходив у собі силу чинити опір усім спробам неоромантичного сентименталізму та руйнівної моди вирішувати питання, які ми називаємо соціальними. Переконаний у тому, що соціальне питання неможливо вирішити тут, унизу, в тому, що завжди існуватимуть бідні й багаті й що годі сподіватися на більшу полегкість, аніж та, яку приносять милосердя перших і терпіння других, він ухилявся від диспутів, які не могли привести ні до чого корисного й утікав у найчистішу сферу нічим не заплямленого мистецтва, куди не проникають порожні Словеса пристрастей і де людина знаходить прихисток і розраду від життєвих розчарувань. Крім того, він терпіти не міг безплідного космополітизму, який тільки те й робить, що занурює дух людини в безпорадні мрії та просякнуті нервовою зневірою утопії, й любив свою обожнювану Іспанію, чимало з дітей якої або зводили на неї наклепи, або зовсім її не знали; ту Іспанію, що дала йому матеріал для праць, на яких він побудував свою майбутню славу.

Папарриґопулос присвячував могутню енергію свого духу дослідженню минулого інтимного життя нашого народу, і його праця була такою ж самовідданою, як і ґрунтовною. Він прагнув не меншого, як воскресити в очах своїх співвітчизників наше минуле — тобто теперішнє своїх прадідів — і знаючи про той обман, яким замилюють нам очі люди, що перетворюють нашу історію на фантазію, він здійснював безперервний пошук у давніх спогадах будь-якого різновиду, щоби побудувати на незрушних кам’яних блоках будівлю своєї ерудитної історичної науки. Не