Читати книгу - "Вибрані романи"

Він знав, що треба навчитися бачити всесвіт у краплині води, що, досліджуючи одну кістку, палеонтолог відновлює цілий тваринний світ, а археолог бачить перед собою всю стародавню цивілізацію, роздивляючись ручку від горщика, й також розумів, що не треба дивитися на зоряне небо крізь мікроскоп, а крізь телескоп — на інфузорію, як-то зазвичай роблять гумористи, прагнучи доказати нам, що світ каламутний і незбагненний. Але хоч він і знав, що для геніального археолога досить ручки від горщика, щоби відтворити мистецтво, поховане у глибинах забуття, та позаяк у своїй скромності він не вважав себе генієм, то волів мати дві ручки від горщика замість однієї — чим більше ручок, тим краще — і волів мати цілий горщик, аніж тільки ручку від нього.

«Усе, що ми начебто виграємо в обсязі, ми програємо у глибині», — таким був його девіз. Папарриґопулос знав, що у найспецифічнішій праці, в монографії найконкретнішого змісту можна викласти найповнішу філософію й насамперед вірив у чудеса розподілу праці й у грандіозний прогрес, який приносить у науки самовіддана діяльність, що складається з уламків, вихоплених із контексту окремих слів, розглядання дрібних порошинок та висмоктування крапель усіх різновидів.

Особливу його увагу привертали найважчі та найзаплутаніші проблеми нашої літературної історії, наприклад, проблема визначення батьківщини Пруденція[49], хоча останнім часом,— як розповідали, внаслідок якихось невдач у коханні — він присвятив себе дослідженню іспанських жінок із минулих сторіч.

У цих працях, начебто незначних за своїм змістом, по-особливому знайшли вияв гострота, розважливість, проникливість і дивовижна інтуїція Папарриґопулоса. Тут він яскраво показав свої якості, застосувавши їх до конкретного, живого матеріалу, а не в абстрактній і чистій теорії. Кожна з тих його дисертацій була курсом індуктивної логіки, пам’ятником не менш чудовим, аніж дослідження Ліонне вербової гусениці, й насамперед вона показувала, що таке сувора любов до святої Істини. Він утікав од дотепності, як од чуми, й вірив, що тільки призвичаївшись шанувати святу істину в найменшому, ми зможемо віддати їй належне у великому.

Він готував популярне видання байок «Каліли й Дімни»[50] з передмовою про вплив індійської літератури на іспанське Середньовіччя, й було б дуже добре, якби він міг це опублікувати, бо читання його праць, безперечно, віддаляло б людей од таверни і небезпечних доктрин про неможливий економічний поступ. Проте двома найбільшими працями, які мав намір видати Папарриґопулос, були історія маловідомих іспанських письменників, тобто таких, про яких не пишуть у відомих літературних історіях або згадують дуже мало, з огляду на нібито незначущість їхніх творів, — так він хотів виправити несправедливе ставлення до них тоді, коли їм випало жити, несправедливе ставлення, яке він осуджував і вважав шкідливим; а в другій його праці йшлося про тих письменників, чиї твори загубилися, і нам залишилася тільки згадка про їхні імена та назви творів, які вони написали. І він був готовим також розповісти про тих, які збиралися написати той чи той твір, але так його й не написали.

Щоб успішніше виконати свої задуми, спочатку піджививши себе суттєвими надбаннями нашої національної літератури, він звернувся до чужоземних літератур, а що це становило для нього неабиякі труднощі, бо іноземні мови давалися йому важко й вивчати їх не було коли, бо він потребував часу на свої більш високі студії, то вдався до відомого способу, який йому підказав його славетний учитель. А саме: читав головні твори з критики та літературної історії, що публікувалися іноземними мовами, тільки тоді, коли знаходив їх французькою, а прочитавши думку найвідоміших критиків про твір того або того автора, відразу гортав його, щоб ознайомити свою свідомість із ним й обробити чужі думки так, аби вони не суперечили його непідкупній чесності критика.

Отже, ви бачите, що Санчес Папарриґопулос не належав до тих молодих людей, чий дух безперервно блукає туди-сюди і які прогулюються без певного напрямку просторами думки й фантазії, випадково розбризкуючи іскри свого інтелекту то там, то там. Ні! Його наміри були строго обмірковані, а маршрути наперед визначені, він був із тих, які йдуть до певної мети. І якщо в його студіях нічого особливо не випинало, то це пояснювалося тим, що усе в них перебувало на вершині, а його вершини були подібними до плато, що з великою точністю відтворювали кастільські рівнини, неозорі й осяяні сонцем, де хвилюється золотаве й поживне жниво.

Нехай Провидіння дарує Іспанії багатьох Антонінів Санчесів Папарриґопулосів! Завдяки їм ми станемо господарями нашого традиційного набутку й здобудемо з нього великі вигоди. Папарриґопулос прагнув — і прагне, бо він ще живе й готує свої нові праці — занурити леміш критичного плуга бодай на сантиметр глибше, ніж це робили його попередники на нашій критичній ниві, щоби завдяки новим сокам жниво зростало соковитішим, а колоски набухали більшими, борошно ставало поживнішим, і ми, іспанці, мали змогу їсти кращий і дешевший духовний хліб.

Ми сказали, що Папарриґопулос працює далі й готує свої праці до виходу у світ. Так воно і є. Ауґусто через спільних друзів, яких вони мали, довідався про його дослідження жінок, яким він віддавався останнім часом, проте досі нічого не опублікував.

Не бракує інших ерудитів, які з притаманною для їхньої породи любов’ю до людства, намагаються затьмарити Папарриґопулоса й, наперед заздрячи тій славі, що, як вони передчувають, його чекає, намагаються применшити його значущість. Один із них стверджує, що Папарриґопулос, наче лис, замітає хвостом власні сліди, знову й знову змінюючи напрямок, у якому біжить, щоби збити зі сліду мисливця і щоби ніхто не міг довідатися, куди він бігав ловити курку; а коли він робить щось не так, то залишає риштування, після спорудження вежі, щоби ніхто не міг помилуватися нею й роздивитися, якою вона є. Ще один із його недоброзичливців зневажливо називає Папарриґопулоса кухарем, так, ніби вміння готувати страви не є високим мистецтвом. Третій звинувачує його в тому, що він або перекладає, або підкоряє ідеї, запозичені з-за кордону, забуваючи, що перевдягаючи їх у чисту, справжню й прозору кастільську мову, таку, яку він застосовує, він робить їх кастільськими й тому нашими власними, і його спосіб нічим не відрізняється від того, який застосував падре Ісла[51], щоби зробити нашим власним Лесажевого «Жіля Бласа». Ще один звинувачує його в тому, що він здебільша спирається на глибоку віру в невігластво свого оточення, причому той, хто його судить, забуває, що віра