Читати книгу - "Буллет-парк"

XV

Мій адвокат закінчив справу з купівлею будинку. За тридцять п'ять тисяч доларів, я придбав його разом із садибою на вісім акрів. Мати місіс Емісон, приїхавши з Вашінгтона, забрала її речі, і через три тижні я перебрався у власний будинок, аби почати нове життя. Я рано прокидався, купався в ставку, добряче снідав і сідав за робочий стіл у жовтій кімнаті. До першої години або й довше працював, а потім з'їдав миску супу. Купив собі дещо з інструментів і після обіду корчував дерева в садку та рубав дрова для каміна. О п'ятій знову купався й випивав першу з трьох склянок віскі — більше трьох на день тепер не пив. Після вечері до пів на одинадцяту вивчав німецьку мову й, щасливий, хоч і стомлений, ішов спати. Коли мені що-небудь і снилося, то сни були невинні й чисті. Я вже не мав потреби викликати в уяві гору, долину чи місто-фортецю.

Я дістав собі кота на ім'я Шварц, не тому, що любив котів, а щоб у старому будинку було менше мишей. Мені дав його бленвільський аптекар, і я нічого не знав про його минуле. Це був, як мені здавалось, уже немолодий кіт і трохи дивак, коли можна так сказати про тварину. Двічі на день я давав йому котячих консервів. Були й такі, яких він не любив, і, коли давав йому їх, він ішов у жовту кімнату й паскудив посередині. І робив це доти, поки я не годував його тими консервами, що їх він любив. У нас з ним склалися ділові стосунки без будь-якої сентиментальності. Я не звик брати котів собі на коліна. Але деколи брав його й гладив по спині, показуючи, що я добрий господар. Коли настали ранкові заморозки, в нашому будинку побільшало мишей, і Шварц щодня мав свіжу здобич. Я гордився Шварцом. І раптом кіт зник. Увечері я випустив його надвір, а вранці він не повернувся. Я мало що знаю про котів, але все ж чув, що вони звикають до місця, де живуть, і тому вирішив, що його спіймав собака або лис. Але через тиждень (тієї ночі саме випав невеликий сніг) Шварц повернувся. Я нагодував його улюбленими консервами і погладив по спині. Від нього пахло французькими духами. Він або сидів у когось на колінах, хто мав звичку вживати різкі, з сильним запахом духи, або його хтось побризкав ними. Найближчим моїм сусідом був польський фермер з дружиною, від якої, як я колись переконався, сильно тхнуло стайнею. В дальшому будинку взагалі взимку ніхто не жив, і я не знав когось у Бленвілі, хто б користувався французькими духами. Шварц пожив зі мною тиждень чи, може, днів із десять та знову зник. Коли через тиждень він повернувся, то від нього так пахло, як на першому поверсі універмагу Бергдорфа Гудкана напередодні різдва. Я вткнувся носом у його хутро і мені відразу стало сумно — мені захотілося в місто. Після обіду я сів у машину і їздив по всьому Бленвілю, гадаючи, що побачу будинок моєї чарівниці. Я був певний, що вона напахчує кота своїми духами, аби причарувати мене. Але всі власники будинків, побіля яких я проїжджав, були або фермери, або мої знайомі. Я зупинився біля аптеки.

— Пригадуєте Шварца, якого ви мені дали, щоб виловити мишей? — спитав я аптекаря.— Так ось він поживе в мене з тиждень і кудись тікає, а коли приходить, то від нього тхне, як від будинку розпусти в неділю.

— Тут ніде немає будинку розпусти,— відповів аптекар.

— Я про це знаю,— сказав я.— Але як ви гадаєте, хто його напахчує?

— А хто його зна.

— Це правда,— погодився я.— Але ж ви торгуєте французькими духами. Якби мені знати, хто у вас їх купує...

— Не пригадую, щоб я продав хоч один флакон від минулого різдва, коли син містера Евері купив пляшечку для своєї коханої.

— Дякую,— сказав я.

Того ж дня післяобід Шварц сів біля дверей і почав нявчати. Я одягнув пальто і вийшов разом з ним. Він перебіг садок і кинувся в ліс. Я так хвилювався, наче закоханий, що йде на побачення. Запах лісу, зірки в небі, особливо Венера — все це, здавалося, було з мого роману. Я уявив, що моя чарівниця має чорне, аж синє волосся, біле, як мармур, обличчя, а на скроні б'ється тоненька синя жилка. Їй тридцять років (мені хай буде двадцять три). Час від часу Шварц нявчав, так що йти за ним було не важко. Я бадьоро пройшов лісок, потім луг і гайок, що належали Мершмену. Тут кілька років уже ніхто й пальцем ні до чого не торкався, і по моїх штанях, по обличчю час від часу хльоскали молоді пагони. Раптом я загубив Шварца. Кликав його без кінця: «Шварц, Шварц, сюди, Шварц». Цікаво, якби хто-небудь почув тоді мій голос у лісі, чи вловив би у ньому любовний заклик? Я бродив по лісу, гукаючи Шварца, аж поки пружний пагін так ударив по очах, що аж засліпив мене. Тоді я здався й, стривожений, самітний, потяг додому.

Шварц повернувся в кінці тижня, я схопив його й, обнюхавши, переконався, що та жінка намагається чарувати мене й далі. Тепер Шварц жив у мене десять днів. Вночі, коли він зник, випав сніг, і вранці я побачив його сліди. Я минув ліс Мершмена й наткнувся на узліссі на старий дерев'яний будиночок. Це була чисто утилітарна, дуже неприваблива будівля, наче її сяк-так збивав якийсь тесля-любитель по суботах, неділях та ще в довгі літні вечори. Я дуже й дуже сумнівався, щоб моя чорнокоса красуня могла жити в ньому. Але сліди Шварца вели до задніх дверей. Я постукав, і мені відчинив старенький дідусь.

Він був низького зросту, принаймні нижчий за мене, його рідке сиве волосся гладко зачесане й натерте помадою, В правому вусі виднівся білий гудзик, від якого йшов шнур. Я б дав йому років сімдесят. Явний контраст між його природженою франтуватістю й безжальним часом робив його досить жвавим.

Хоч він і старий, але на руці сяє діамантовий перстень, черевики добре начищені, а волосся натерте помадою. Він скидався на чепуруна-директора якогось провінціального кінотеатру.

— Доброго ранку, — привітався я.— Я шукаю свого кота.

— Ах, то це ви господар мого любого Генрі? А я дивуюсь, куди це він зникає? Генрі, Генрі, твій другий