Читати книгу - "Таємниця галицького Версалю"

відбувалися лише з відома батьків і під їхнім пильним соколиним оком, від чого діти почувалися акторами-початківцями на генеральній репетиції у всіх на виду: і не говориш, а так — лепечеш, і слова якісь не такі, і ти — не ти, і сам би себе роздер — уже чи потім; а ще й батьки тут, тутечки, рідні… Потім розкладуть тебе по поличках до найменших костомашок і всиплять солі на твої ранки… Це як перший невпевнений виліт пташеняти з гнізда: воно трохи летить, трохи відпочиває на землі, оглядаючи все безтурботним радісним оком, а збоку на гіллі двоє дорослих птахів репетують у страшному переляку, бачачи згори щось таке, чого не помічає зльоток.

Щенсний благально дивився на дівчину. «Боже, що ж я маю сказати… Як то буде без відома батьків… Та хіба така людина може обманювати… А ще він старший на цілі чотири роки!.. А батьки казали старших слухати й поважати… Не можна відмовляти. Та й хочу я його бачити, хочу. Як лоскотно всередині від його погляду…» — лісовою вивіркою промайнули думки в голові шістнадцятирічної Гертруди.

— Ви знаєте, я дійшла висновку, що завжди треба казати правду, якою б вона не була, і так дійсно легше жити. Я так думаю, пане Щенсний, що таке не сподобалося б моїм батькам… — Гертруда витримала паузу, під час якої душа Потоцького полетіла в прірву. — …та я довірюся вам, бо… хочу довіритися.

Душа Щенсного, не долетівши дна, умить опинилася на вершині щастя. У тому пориві він поцілував дівчині руку й прошепотів:

— У суботу, як сонце піде ближче до заходу, я чекатиму на вас на околиці біля лісу, он там, за цвинтарем, якраз на початку дороги з Виткова. Спасибі, Гертрудо, ви справжнє диво…

Назустріч їм уже поспішав Якуб Коморовський.

— Вітаю, пане Потоцький! Не знаю, чи ви до нас у справах, чи по дорозі, а чи за доброї погоди, та я дуже радий вас бачити, і моя Гертруда, бачу, теж, — скинув погляд на розпашілу доньку, і вона швиденько пішла в дім. — Негоже поперед батька гостей зустрічати…

— Честь, пане Коморовський! Приїхав зі своїм маршалком подякувати вам за гостинність у ту грозову днину. Оце угорське вино для вас. — Щенсний простягнув Якубові вишукану пляшку із синього скла.

— Та то, звичайно, приємно, але зайве: ми завжди раді допомогти людям у біді. — Якуб був утішений увагою Потоцького. — Проходьте в дім, прошу.

На столі вже стояла карафка з черешнівкою, і літня служниця Марися спритно доставляла срібні келихи й закуску — оштепку[24].

— А жинчиці нашої не бажаєте скуштувати? — запропонував гостям Якуб, і, помітивши нерозуміння, пояснив: — Ми походимо зі Словаччини, а там усе до вівці прив’язано: і бринза, і оштепки, і сир косичками, а сироватка після сиру залишається — дуже добре спрагу втамовує, то і є жинчиця.

Потоцький і Сіраковський переглянулися.

— Та дорога до Кристинополя довга, та й уся в лісах. Як щось до чогось… — Сіраковський запереживав за міцність панського шлунка. Та хіба в гостях щось зле запропонують? — Нумо, пане Якубе, скуштуймо вашої жинчиці…

Анна і Якуб проводили несподіваних гостей і в задумі глянули одне на одного.

— Ти думаєш те саме, що й я? — Анна виглядала схвильованою.

— А що, Гертруда — красуня, я ж тобі казав! — добра черешнівка в чоловічій пристойній компанії підняла настрій Якубові.

— І що, щось вони говорили про неї чи як? І хто саме з них має інтерес?

— Говорити ми про таке не говорили, але коли вони приїхали, то я застав той цікавий момент, коли Потоцький нашій Гертруді ручки — ось так, — грайливий Якуб схопив жінчині руки й почав виціловувати. — Ось так, і ось так, і ось так, — пішов поцілунок у шию.

— Ти то бачив і попустив?! — Анна аж закашлялася.

— Йой, жінко кохана, уже й не можна тебе поцілувати! Ні, у шию не було… я б не допустив. Ну, ходімо, буду кохати тебе: черешнівка й погода шепчуть…

Неподалік від маєтку в сутінках стояв стривожений дурник Іванко. Усе те, що він сьогодні побачив, вклало сум’яття в його чисту душу. Коли Бог забирає одне, натомість завжди дає щось інше — в Іванка була сильно розвинута інтуїція: він відчував, що візит немісцевих якось зачепить його усталене й розмірене життя, у якому обов’язковий ритуал споглядання Гертруди становив більшу й дуже вагому частину. Не було того, хто хоча б якось прояснив темінь його свідомості, бо йшов дорогою життя без спілкування, один, мов перст, — без друзів, без родини, яка хоч і була, та не для поради глухому й німому, а так — гляділа його, як корову чи свиню… Не було більш самотнього серед людей, ніж Іванко. Він потребував їх, та ті, хто ні дня не провів у його шкірі, і не підозрювали, які вони жорстокі зі своєю байдужістю і як воно — не мати нічиєї підтримки ні словом, ні дотиком, бо, маючи Божий дар мови, навіть не намагалися уявити, як це — без неї… Усі ж вони спілкувалися словами, думали словами, а в піст зі всіх живих створінь споживали тільки рибу, бо вона німа, найнижча зі всіх істот, то й можна заковтнути без мук сумління того, кого Бог не наділив навіть голосом… Мислення Іванка нагадувало німе кіно — хоч без звуку, та зі зміною картин, декорацій і персонажів. Сьогодні кіно в його голові було швидке й неспокійне: його Гертруда віддалялася й щезала за іншими людьми, і якийсь дим, що з’явився між ним і дівчиною, ніяк не давав побачити, що ж там далі. Задуманий хлопець навіть не помітив, як біля його босих ніг клубочиться недавно вилуплене гаддя. Слуги Великого Болотного Духа мітили своїм ритуальним танком нову жертву для свого господаря…

«Сьогодні четвер. Іще два дні, і я його побачу…» — замріяна Гертруда не виходила з дому, а вперто працювала над новою вишивкою.

— Гертрудо, що з тобою? Ну ходи, ходи з нами, без тебе нецікаво… — запрошувала старшу сестричку на прогулянку Кордуля.

— Ти ж знаєш, що як я щось почну, то мушу чимшвидше закінчити, — навіть не підводила голови юнка. Та насправді Гертруда дала сама собі обітницю суворої таємниці, і навіть улюбленій Кордульці до неї зась… А мала хитрунка добре вміла читати емоції старшої сестри, так що сиди, Гертрудо, — стібок до стібка, четвер — до п’ятниці, і так достібаємо аж до суботнього вечора.

До кімнати заглянула мати з Йозефом на