Читати книгу - "Людина розумна"

По-друге, в Африці існувала добре розвинута работоргівля (експорт рабів, переважно до Близького Сходу), тоді як у Європі рабство було дуже рідкісним явищем. Очевидно, що значно легше було купувати рабів на вже існуючому ринку, ніж створювати новий з нуля.

По-третє, найважливіше, американські плантації в таких місцях, як Віргінія, Гаїті та Бразилія, часто вражалися малярією та жовтою лихоманкою, що походили з Африки. З плином поколінь африканці набули часткового генетичного імунітету до цих захворювань, тоді як європейці були перед ними цілком беззахисними та масово гинули. Відповідно, для власників плантацій було мудріше вкладати гроші в африканських рабів, аніж у найманих працівників чи рабів з Європи. Парадоксально, але генетична перевага (з точки зору імунітету) перетворилася на соціальну неповноцінність: саме тому, що африканці почувались у тропічному кліматі краще за європейців, вони й перетворювались на рабів європейських господарів! Через ці випадкові чинники новостворювані суспільства Америки почали поділятися на панівну касту білих європейців та підневільну касту чорних африканців.

Але люди не люблять казати, що тримають рабів іншої раси або походження тільки тому, що це економічно вигідно. Як і арійські завойовники Індії, білі європейці в Америці хотіли, щоби їх вважали не лише економічно успішними, але й благочестивими, справедливими та об’єктивними. Тому для виправдання класового поділу людей були задіяні релігійні та наукові міфи. Теологи стверджували, що африканці походять від Хама, сина Ноя, на якого батько наклав прокляття, що його нащадки будуть рабами. Біологи стверджували, що чорні є менш інтелектуальними, ніж білі, а їхня моральна відповідальність менш розвинена. Лікарі заявляли, що чорні живуть в антисанітарних умовах та поширюють різні захворювання – іншими словами, є джерелом забруднення.

Ці міфи знайшли відгук в американській та й у західній культурі загалом. Більш того, вони справляли вплив ще довго після зникнення умов, які породили рабство. На початку ХІХ століття імперська Британія оголосила рабство поза законом та припинила трансатлантичну торгівлю рабами, а в наступні десятиліття рабство поступово було скасовано в Америці. Цікаво, що це був перший та єдиний раз в історії, коли рабовласницькі суспільства добровільно відмінили рабство. Але, навіть попри звільнення рабів, расистські міфи, що виправдовували рабство, нікуди не поділися. Расове відокремлення надалі підтримували расистське законодавство та соціальні звичаї.

Результатом став самопідкріплюваний цикл причин та наслідків, зачароване коло. Візьмімо, наприклад, південні штати одразу після громадянської війни. У 1865 році Тринадцята поправка до Конституції США оголосила рабство поза законом, а Чотирнадцята поправка проголосила, що на підставі расової приналежності людині не може бути відмовлено в громадянстві та рівному захисті з боку закону. Проте два століття рабства означали, що більшість чорних родин були значно біднішими та значно менш освіченими, ніж білі родини. Відповідно, чорний, народжений у штаті Алабама в 1865 році, мав значно менше шансів здобути добру освіту та добре оплачувану роботу, ніж його білі сусіди. Його діти, народжені в 1880 – 1890-х роках, починали життя на тих самих невигідних умовах – вони теж потім створювали неосвічені бідні родини.

Але економічними втратами справа не обмежувалась. Адже в штаті Алабама жило також багато доволі бідних білих, яким бракувало можливостей, доступних їхнім забезпеченим братам та сестрам по расі. Крім того, Індустріальна революція та хвилі імміграції зробили Сполучені Штати надзвичайно мінливим суспільством, де жебраки могли швидко перетворитися на багатіїв. Якщо головним, що мало значення, були гроші, різкі розбіжності між расами невдовзі мали бути подолані, не кажучи вже про змішані шлюби.

Але цього не сталося. До 1865 року білі, а також багато чорних, сприймали те, що чорні є менш інтелектуальними, більш жорстокими та статево розпусними, більш лінивими та менш чистоплотними, ніж білі, як належне. Це означало, що чорні вважалися джерелом насильства, крадіжок, ґвалтування та хвороб – іншими словами, забруднення. Якби в 1895 році чорний алабамець якимось дивом примудрився здобути добру освіту, а потім звернувся по респектабельну роботу на кшталт посади касира в банку, його шанси бути прийнятим були б значно гіршими, ніж білого кандидата однакової кваліфікації. Проти нього зіграло б тавро, що позначало всіх чорних як ненадійних, лінивих та менш кмітливих від природи.

Ви, можливо, думаєте, що люди мали би поступово зрозуміти, що це тавро є, радше, міфом, а не фактом, і з часом чорні би довели, що за своєю компетентністю, законослухняністю та чистоплотністю не поступаються білим. Фактично ж сталося протилежне – з часом ці упередження вкорінювалися лише глибше. Оскільки всі найкращі посади обіймали білі, було легше повірити, що чорні дійсно їм поступаються. «Дивіться, – казав пересічний білий громадянин, – чорні є вільними вже багато поколінь, але чорних професорів, юристів, лікарів чи навіть банківських клерків майже немає. Чи не є це доказом, що вони просто менш тямущі та працелюбні?» Потрапивши в пастку цього зачарованого кола, чорні не отримували офісних посад, бо вважалися нетямущими, тоді як доказом їх неповноцінності була нестача чорних на офісних посадах.

На цьому зачароване коло не зупинилося. Зміцнивши свої позиції, тавро чорношкірих трансформувалося в систему так званих Законів Джима Кроу, що була покликана зберегти расову сегрегацію. Чорним заборонялося голосувати на виборах, вчитися в школах для білих, робити покупки в крамницях для білих, харчуватися в ресторанах для білих, жити в готелях для білих. Обґрунтування для всього цього полягало в тому, що чорні є брудними, лінивими та розпусними, тому білих потрібно від них захищати. Білі не хотіли жити в одних готелях або їсти в одних ресторанах із чорними, тому що боялися підхопити якусь заразу. Вони не хотіли, щоб їхні діти вчилися в одних школах із чорними, тому що боялися жорстокості та поганого впливу. Вони не хотіли, щоби чорні голосували на виборах, тому що вважали їх недалекими та аморальними. Ці страхи лише підживлювалися науковими дослідженнями, які «доводили», що чорні дійсно є менш освіченими, що серед них більш поширені різні хвороби та й рівень злочинності значно вищий. От тільки в цих дослідженнях не говорилося, що ці «факти» є прямим наслідком дискримінації чорних.

До середини ХХ століття сегрегація в колишніх штатах Конфедерації, мабуть, погіршилась порівняно з кінцем ХІХ. Кленнона Кінга, чорного студента, який у 1958 році подав заяву на вступ до Університету Міссісіпі, примусово помістили до психлікарні. Головний суддя в