Читати книгу - "Шоколад"

– Я щойно поховав Чарлі, – ламким голосом повідомив він. – Під трояндовим кущем у моєму садку. Він би не заперечував.

Я кивнула:

– Певна, він був би тільки радий. – У ніс мені б’є кислий запах ґрунту й борошнистої роси – запах горя. Під нігті Ґійома теж забилася земля. Анук не зводить з нього серйозного погляду.

– Бідолашний Чарлі, – говорить вона. Ґійом начебто й не чув її.

– Мені довелося приспати його, – веде далі він. – Він уже не міг ходити й скиглив увесь час, поки я ніс його до ветеринара. І всю минулу ніч скиглив без упину. Я не залишав його ні на хвилину, але вже розумів, що це кінець. – Вид у Ґійома винуватий, ніби він соромиться свого невимовного горя. – Нерозумно, звичайно. Як каже кюре, це ж лише собака. Нерозумно так побиватися через пса.

– Зовсім ні, – зненацька встряла в розмову Арманда. – Друг є друг. А Чарлі був гарним другом. І навіть не слухайте Рейно. Він нічого в цьому не розуміє.

Ґійом глянув на неї із вдячністю.

– Спасибі за добрі слова. – Він повернувся до мене. – І вам спасибі, мадам Роше. Минулого тижня ви намагалися попередити мене, але я не прислухався, не був готовий. Мені здавалося, що, ігноруючи всі ознаки, я зумію ще довго підтримувати в Чарлі життя.

У чорних очах Арманди, спрямованих на Ґійома, з’явився дивний вираз.

– Життя у муках – не завжди краща альтернатива, – м’яко зазначила вона.

Ґійом кивнув.

– Так, мені спадало на думку раніше приспати його. Залишити йому хоч трохи самоповаги. – На його беззахисну посмішку боляче дивитися. – Принаймні не зволікати до минулої ночі.

Я не знаю, як його втішити, утім, гадаю, він і не має потреби в моїх словах розради. Йому просто хочеться виговоритися. Не бажаючи ображати його горе штампами, я промовчала. Ґійом доїв вафлі й знову посміхнувся – тією самою несамовитою восковою посмішкою.

– Хоч це й жахливо, – знову заговорив він, – але в мене такий апетит. Начебто цілий місяць не їв. Щойно поховав свого пса, а готовий з’їсти… – Він зніяковіло замовк. – По-моєму, це блюзнірство. Однаково що їсти м’ясо у Страсну п’ятницю.

Арманда реготнула й поклала руку на плече Ґійому. На його тлі вона видається дуже сильною і впевненою у собі.

– Ходімо зі мною, – скомандувала вона. – У мене є хліб, rillettes[35] і чудовий камамбер. Чекають не дочекаються, коли їх з’їдять. Так, і от ще що, Віано, – владно звернулася вона до мене, – поклади мені в коробку цих своїх солодощів. Вафлі в шоколаді, здається? У велику коробку.

Це принаймні я можу зробити. Бодай ласощами втішу людину, яка втратила свого кращого друга. Нишком я кінчиками пальців накреслила на кришці коробки магічний знак – знак, що відводить лихо й обіцяє удачу.

Ґійом спробував протестувати, але Арманда зупинила його:

– Нісенітниці, – її тон не терпів заперечень, енергія била з неї через край, і Ґійом, пригнічений змарнілий чоловічок, сам того не бажаючи, помітно збадьорився. – Однаково – що тобі робити вдома? Будеш сидіти на самоті й оплакувати? – Арманда рішуче труснула головою. – Е ні, навіть не думай. Давненько мені не траплялося розважати шляхетного чоловіка. Не позбавляй мене такої втіхи. До того ж, – додала вона задумливо, – мені потрібно дещо з тобою обговорити.

Арманда наполегливо йде до своєї мети. Для неї це – справа принципу. Запаковуючи коробку вафель у шоколаді, перетягуючи її довгими сріблястими стрічками, я спостерігаю за ними. Ґійом уже відгукнувся на її тепло. На його обличчі я бачу зніяковіння та вдячність.

– Мадам Вуазен…

– Арманда, – виправляє вона його. – Коли мене називають «мадам», я почуваю себе старезною бабою.

– Арманда.

Одержано ще одну маленьку перемогу.

– І це теж можна залишити, – акуратними рухами вона звільняє його зап’ясток від повідка. Її грубувата турбота не дратує. – Нема чого носити на собі такий тягар. Це нічого не змінить.

Арманда повела Ґійома до виходу. У дверях вона обернулася й підморгнула мені. На мене раптом накотила хвиля пронизливої любові до них обох.

Наступної миті вони зникли в темряві.

За кілька годин ми з Анук ще не спимо. Лежимо кожна у своєму ліжку й дивимося, як повільно пропливає у вікні небо. Після візиту Ґійома Анук цілий вечір залишалася серйозною, не виявляючи своєї звичайної невтримної життєрадісності. Двері між нашими спальнями вона залишила відчиненими, і я зі страхом чекаю неминучого питання, яке сама ставила собі ночами після смерті матері. Відповіді на нього я не знаю й дотепер. Однак це страшне питання так і не пролунало. Але глибокої ночі, коли я вже вирішила, що дочка давно спить, вона раптом залізла до мене в ліжко і поклала в мою долоню своє холодне рученя.

– Maman? – Вона знає, що я не сплю. – Ти ж не помреш, правда?

Я тихо засміялася в темряві й відповіла з ласкою у голосі:

– Усі коли-небудь вмирають.

– Але ж ти ще довго не помреш? – наполягає вона. – Будеш жити багато років, так?

– Хотілося б сподіватися.

– О, – осмислюючи мої слова, вона зручніше влаштовується на ліжку, притискається до мене. – Ми живемо довше, ніж собаки, так?

Я підтверджую. Вона знову про щось замислюється.

– А де, по-твоєму, тепер Чарлі, maman?

У мене напоготові багато брехливих пояснень, які заспокоїли б її, але зараз я не можу брехати.

– Не знаю, Анук. Мені подобається думати, що всі ми відроджуємося. У новому організмі – не старому й не хворому. А може, у птаху або в дереві. Але цього ніхто точно не знає.

– О, – із сумнівом протягнула вона тоненьким голоском. – Навіть собаки?

– Чому б ні?

Це гарна казка, фантазія. Часом я захоплююся нею, як дитина своїми власними вигадками. У обличчі моєї маленької незнайомки бачу експресивні риси матері…

– Виходить, ми знайдемо Ґійому його пса, – пожвавлюється Анук. – Просто завтра ж. Тоді він перестане сумувати, так?

Я намагаюся пояснити, що не все так просто, але вона налаштована рішуче.

– Обійдемо всі ферми й з’ясуємо, у кого в собак є цуценята. Думаєш, ми зуміємо впізнати Чарлі?

Я зітхаю. Здавалося б, я вже повинна звикнути до її мудрої логіки. Своєю переконаністю вона так жваво нагадала мені матір, що я ледь стримую сльози.

– Не знаю.

– А Пантуфль впізнає, – не здається вона.

– Спи, Анук. Завтра до школи.

– Він упізнає його. Я точно знаю. Пантуфль усе бачить.

– Тс-с.

Нарешті я почула, що її подих вирівнявся. Спляче личко дочки звернене до вікна, і я бачу на її мокрих віях відблиск мерехтливих