Читати книгу - "Жовтий князь"

Один безвиразно промовив, проносячи налитий ніс над кислими губами:

– Працювати не хочуть. Лізуть по хліб.

Ці слова вжалили душу Дарії Олександрівни, але вона не насмілилася сказати нічого; тільки в думці вилаяла: «Хай вам так світу бачити, як нам робити не хотілося, – тільки й знаєте жили з людей тягти, а працю їхню з’їдати, виродки! – щоб вам добра не було!»

Настав над ліхтарями чорнющий вечір: без місяця і зоряного світла. Черга зморила всіх; Дарія Олександрівна то закриє очі, дрімаючи з дітьми, то прокинеться – стежити всяку біду, що могла напасти. Сусідки в черзі скінчили спогади і куняли. Чути одноманітну розмову двох горожан, що відступили з рядів і, обпершись об паркан плечима, набивають папіросні гільзи тютюнцем, з дрібної машинки.

Ніби вчителі; під їх ліктями сіріють книжечки, вкладені в часопис. Капелюхи і пальта лихі, а краватки поскручувалися дудочкою в штовханині біля ларка. З приятелів один – блідий і великовидий шатен; нерівно підстрижені вуса; і звис чорний шнурок від шкелець, крізь які мерехтять білясті очі. Другий – тонколиций худець і горбоносий; очі карі, в скорбній кротості тепліли з-під вигнутих бровиськ, а губи, ніби в тисячолітньому терпці, прилягли за рудими вусами і кучерявою борідкою того самого кольору. Щось бубніли старі горожани, возячися з куренням.

Поруч селянка, байдужна до їх справи, пригорнула дітей, що тулилися, мов пташенята; нагріла їх плечики, прикриваючи рукавами, наче крилами. Подрімала трохи. Багато хто скраю дожидає, як вона і два курці, – обпираючись об паркан або сидячи при ньому на цеглі чи на торбі. Так примостилась і Дарія Олександрівна з малими: біля сирих дощок.

Проти свого бажання мусила слухати, що жебонять півчутно курці: якраз коло неї. Коли навіть стишуються до шепоту, їх слова чути, та й небагато страху перед голодною селянкою, що мучиться з дітьми на морозі.

Довго розмовці перебирали на всі ребра – і журнали, і спілки.

– Чи знає «він»? – розмислюється великовидий.

– Знає! Згори, від високого козиря пішло до нижчого, від того – далі вниз, і так по драбині з сотнею щаблів спустилося сюди: отже, розігралася п’єса, коли «хазяїн» обідав. Він квапиться, як їсть: голову опустив і слухає члена Цека, який аж тремтить, доповідаючи:

«Смертність масова, вже – міліони…»

В цю мить був клопіт із дрібною жилкою в одбивній: «хазяїн» не міг відразу перегризти; і морочився, бо влізала між двома сусідніми зубами. Витягав і ловив на гостряки, щоб скоріш перекусити. Коли ж перетнув її і ковтнув кусок, – враз опорожнив стакан і косо огризнувся, обтираючи вуса:

«Не говоріть мені про це: в нас людей досить!» – І знов задвиготів виделкою і щелепами.

– Уявляю: як обурився «він», що перебито смак…

– Власне. Тверда жилка, мабуть, рідко стрічалася в чудовому м’ясі.

– Ви сказали: одбивна?

– Так. Можливо, міцна жилка перший раз, а то б відклав кусок.

– І мені траплялось – ну, як струна з скрипки; всилу перетинав, бо ніж тупий.

– Хотів «хазяїн» неодмінно перекусити: впертість! М’ясо – з господарства, що все достарчає тільки на його стіл. Літак возить свіжозарізаних барашків для шашлика, чого, звичайно, не передбачено в «Капіталі» Маркса, в розділі «Історична тенденція капіталістичного нагромадження». Між іншим, соратники, – не ті, що ратиці мають, а, так би мовити, «совожді», хіба ґавлять? Існує небідний Лазар: в нього маєток – на заздрість кожному «предводітелю дворянства». Там построєно комунізм не по Енгельсу, а по циганському королю. Лікери всюди: де їсть, де спить, де бриється. В кожного подібний едем, крім спільного всім заведення для ночі, але то – дрібниця. Пасуться при «мечі революції», і гріють казан сатанаїла.

– Плюс міраж. Іноді я жду: наведення через секунду зникне, як сон. Ні! – існує далі.

– Бо передвіщено, – сказав рудобородий, – передвіщено для воцарення вельзевула, чиї служники, ніби змії, гризтимуть життя…

– Змії? Ні, спецпотяги; один бігає тільки вночі, і стережуть його таємницю, але проточується…

– Я в школі теж чув. Питаю партійців – бояться сказати. По очах видно: знають.

– Декотрі, вже кликані туди, сказали по секрету родичам, а ті – світові. Біля ларка, де продають самі кістки від коров’ячих голів разом з рогами, теж говорять.

– Про ці речі скоро двері і вікна казатимуть.

«…Все – вірно: про все, що робиться, – думає Дарія Олександрівна, – від чого ж гинем…»

Великовидий продовжив:

– Пригадується вірш, в якому два рядки повно виявили причину:

И в желтых окнах засмеялись,

Что этих бедных провели.

Довга мовчанка; зрештою рудобородий шепотить:

– Це найгіркіші рядки, писані в наш вік.

Глянув угору, над обриси засніжених міських домиків: там вирізнялися крізь млу величезні урядові озії з яскравими вікнами.

– Дивно, дивно! Мені видалося: звідти зирнула мара в жовтих шибках.

Він застиг, мов прислухається до невідомого відшуму.

– І я ніби чув крижаний подих, коли читав вірш, – згадує великовид.

Чомусь і в Дарії Олександрівни стрепенулося серце, коли слухала: вмить – мов розлігся сміх зловісний: «Лихо буде! Треба стерегтись…»

Вона гостро роздивляється, куди можна тікати, он, хоч крізь проламину в паркані – недалеко.

Справді, скоро пригуркотіли вантажні авта і, позскакувавши з них, картузники ловлять і тягнуть, як скот, всіх, що, судячи з вигляду, – обшарпані і з торбами, – пустилися села. Кидають їх на платформи, де чекає озброєна варта.

Дарія Олександрівна тривожилася, слухаючи старих горожан, і пильнувала рухів на вулиці, – ще тільки почався напад, як вона крикнула до дітей:

– На погибель беруть! Тікаймо!

Потягла дітей за руки до протулини в паркані: там хтось відірвав дошки на паливо; пропустивши дітей туди і сама вдершись, побігла з ними через садок, прикиданий снігом, і через двір – до хвіртки на другу вулицю, рівнобіжну до тієї, де черга по хліб.

– Тс, тихенько! – попереджує мати. – Нишком! – бо, глядіть, собаки недалеко.

Хвіртка на крючку. Тремтячи з страху, мати відчинила її і роздивилась: вулиця порожня; ліхтарі з адресою, під бляшаним козирком, світять над дверима.

Втікачі побігли від хвіртки і завернули за ріг – подалі від нещасливого місця, де розлягалися крики жінок і дітей, тягнутих і киданих на тягарівки.

Знов зірвався сніг, хоч не густий, але трудно було йти, бо сліпив і забивав дух – різким вітром.

Блукали до півночі, поки натрапили на лісний склад, біля якого походжав сторож: ніби міряв тротуар, маючи широкий в’їзд на середині своєї