Читати книгу - "Морські пригоди «Зоряного мандрівника»"

І, лише сказавши це, вона здогадалася, що великі сріблясті плями, на які вона раніше не звертала уваги, – це піщані острівці, а темні й світлі плями – не оманливі відблиски на поверхні води, а камені та водорості на дні. Тепер вони пропливали над чимось фіолетово-зеленим, розділеним посередині світло-сірою смугою. Тепер вона придивилася краще і побачила, що зелені плями розташовані вище сірих і злегка гойдаються. «Мов дерева на вітрі, – подумала Люсі. – Та, мабуть, так воно і є. Це має бути підводний ліс».

Незабаром сіра смуга внизу перетнулася з іншою, достоту такою самою. «Якби я була там, унизу, – подумала Люсі, – то йшла б цією смужкою, неначе лісовою стежкою. А потім вийшла б на перехрестя з тією, іншою. Ех, потрапити б туди! Ага, ось і ліс скінчився. Мабуть, це все-таки дорога. Ось вона йде далі просто по піску. Тільки стала іншого кольору. А з боків якісь крапочки. Камені, напевно. А ось вона розширюється».

Та насправді дорога не розширювалася, а наближалася. Люсі помітила, як тінь від корабля швидко полинула вгору, до неї. Сама ж дорога (Люсі була впевнена, що це саме вона) звивалася зміїстою стрічкою, обплітаючи обривистий пагорок. Схиливши голову набік, Люсі глянула назад, і те, що вона побачила, видалося таким, ніби вона дивилася з вершини високої гори. Вона бачила, як сонячні промені, пронизуючи глибокі води, падали на лісисті долини на дні, що потім, варто кораблю було відпливти на значну відстань, зникали в імлистій зеленій далині. А там, куди падало сонячне світло, усе здавалося вже не зеленим, а синім-синім, мов вечірнє небо.

Та невдовзі вона припинила споглядати назад, бо те, що вона побачила попереду, виявилося набагато цікавішим. Дорогою, що, певно, уже піднялася на вершину пагорба і, не згинаючись, рівно линула вперед, снували туди-сюди крихітні темні цятки. А невдовзі їй в очі впало щось неймовірно чудове, горбкувате, зубчасте, перлинного кольору (чи, можливо, то був колір слонячої кістки), яскраво (наскільки взагалі було можливо у воді) осяяне сонячним світлом. Корабель саме проходив над ним, тож Люсі спочатку і не розгледіла, що то воно таке. Але все встало на свої місця, щойно вона побачила його тінь. Сонячне світло падало з-поза спини Люсі, тож химерна тінь лягала перед нею. І тоді вона побачила вежі, шпилі, мінарети й куполи.

– Ти ба! Та це ж справжнє місто чи, можливо, великий палац, – здивовано пробурмотіла Люсі. – Дивно, чому це вони побудували місто на вершині високої гори?

Уже набагато пізніше, коли вкотре обговорювали з Едмундом свої дивовижні пригоди, вони нарешті зрозуміли вірогідну причину такого розташування. У морі що глибше спускаєшся, то холодніше та темніше стає навкруги. І саме там, на великій глибині, у холодному мороці живуть найстрашніші морські чудовища: Архітеутис[6], Морський Змій і Кракен[7]. Тому саме западини (чи підводні долини) є найнепривітнішими та найстрашнішими місцями морських глибин. Тож для морських мешканців долини – це те саме, що і для нас гори, і навпаки. Тільки на узвишшях, чи, як ми кажемо, на мілині, вони почуваються у теплі та безпеці. Хоча відчайдушні морські мисливці та відважні лицарі часом спускаються у низини в пошуках пригод, хто з них не мріє повернутися додому, на височину, де на них чекає спокій та перепочинок, повага та порада, а також різноманітні турніри, танці та пісні.

Вони вже проминули підводне місто, а морське дно підіймалося й підіймалося. Тепер лише кілька сотен футів відділяло корабель від залитого сонцем дна. Дорога зникла. Під ними пролітала схожа на парк рівнина, рідко поцяткована яскравою рослинністю. А потім – Люсі мало не завищала від радощів – на рівнині показалися люди.

Людей було близько двадцяти і всі вони сиділи верхи на морських конях. Так-так, не на тих крихітних кониках, що їх можна побачити в музеї зоології, а на великих підводних звірах, набагато більших за самих вершників. Люсі подумала, що то були, певно, знатні вельможі, бо шоломи їхні виблискували золотом, а за спинами розвивалися за течією накидки зі смарагдової та помаранчевої тканини.

– Ой, як невчасно ці рибки! – вигукнула Люсі, коли зграйка товстеньких рибок пропливла біля самої поверхні й затулила від неї морських людей. Але тут сталося несподіване: звідкілясь з’явилася невелика, але дуже зубаста незнайома Люсі риба, що прудко схопила одного товстунчика й зникла в глибині. Морські вершники спостерігали за цим і, як здалося Люсі, про щось весело перемовлялися. Зубаста хижачка попливла просто до них, і назустріч їй з їхнього боку показалася інша, мов дві краплі води схожа на першу. І Люсі готова була посперечатися, що ту другу рибу послав вперед високий морський мешканець, що сидів на морському коні в центрі групи і що перед тим він тримав її чи то в руці, чи то на зап’ясті.

«Та це ж справжнісіньке соколине полювання, – подумала Люсі. – Вони виїжджають із цими хижими рибами на руці так само, як ми колись полювали у Кейр-Паравелі з соколами. Потім рибу випускають, і вона летить… тобто пливе, до здобичі. До чого ж…»

Тут вона завмерла, бо картина внизу враз змінилася – морські мешканці помітили «Зоряного мандрівника». Зграйка рибок розлетілася на різні боки; вершники вирішили піднятися вище й з’ясувати, що за чорне громадище заступає від них сонце. Тепер вони були вже так близько до поверхні, що Люсі мало не гукнула їх, але вчасно згадала, що під водою її ніхто не почує.

Там були і чоловіки, і жінки. На головах у них красувалися невеликі корони, а в деяких на шиях висіли перлові намиста. Більше ніякого одягу на них не було. Шкіра їх нагадувала кольором стару слонову кістку, а волосся було темно-ліловим. Вершник, що їхав посередині (без жодного сумніву, їхній король), гордовито та суворо подивився на Люсі, потрясаючи списом. Решта чоловіків наслідували його приклад, а на обличчях жінок було велике здивування. «Врешті-решт, – здогадалася Люсі, – вони ще ніколи не бачили ані кораблів, ані людей. Адже сюди, на край світу, ще ніхто ніколи не допливав!»

– Що ти там розглядаєш, Лу? – почулося поруч. Люсі, така захоплена подіями під водою, навіть здригнулася від несподіванки,