Читати книгу - "Йов. Фальшива вага"

Диво! Ходіть до мене і дивіться!» Він веде всіх трьох до Менделя. Дорогою їм зустрічається Лемелева донька, відпроваджує гостей. Вони розповідають їй про Менделя і Менухима. Молодий Фриш, який вийшов іще трохи перейтися з жінкою, також чує новину. Тож багато хто довідується, що сталося. Внизу, перед домом Сковронеків живим доводом стоїть автомобіль, яким приїхав Менухим. Кілька людей відчиняють вікна і бачать його. Менкес, Ґрошель, Сковронек і Ротенберґ входять до будинку. Мендель виходить їм назустріч і мовчки тисне руки.

Менкес, найобачніший з усіх, узяв слово. «Менделю, — каже він, — ми прийшли побачити тебе в щасті, так само як бачили тебе в горі. Пригадуєш, який ти був знищений? Ми втішали тебе, але знали, що це даремна справа. І ось ти зазнаєш дива на собі, за життя. І так само, як ми тоді сумували разом із тобою, тепер ми з тобою радіємо. Величні дива, що їх чинить Всемогутній, нині, як і кілька тисяч років тому. Хай славиться ім'я Його!» Всі стояли. Сковронекові доньки, їхні діти, зяті й подорожній із нотами були вже у верхньому одязі й прощалися. Менделеві друзі не сідали, бо тільки на коротенько прийшли привітати його. Менший від усіх, скоцюрблений, у кафтані із зеленавим відливом стояв Мендель посеред них, як непримітний перебранець-король. Йому доводилося задирати голову, щоби бачити їхні обличчя. «Дякую вам, — сказав він. — Без вашої помочі я не дожив би до цієї години. Подивіться-но на мого сина!» Він показав на нього рукою, немовби побоюючись, що хтось може недостатньо його розглянути. Їхні очі обмацали тканину його вбрання, шовкову краватку, перлину, вузькі долоні й перстень. А тоді вони сказали: «Шляхетний молодий чоловік! Видно, що він особливий!»

«У мене немає дому, — сказав Мендель синові. — Ти приходиш до батька, а я навіть не знаю, де покласти тебе спати».

«Це я хотів би тебе забрати, батьку, — відказав син. — Не знаю, чи можна тобі їхати, адже сьогодні свято».

«Йому можна», — сказали всі в один голос.

«Гадаю, мені можна поїхати з тобою, — озвався Мендель. — Важко я грішив, а Господь затуляв на це очі. Ісправником я Його називав. А він затикав на це вуха. Він такий великий, що поряд із Ним наша мерзенність мізерніє. Мені можна поїхати».

Усі відпровадили Менделя до авта. В деяких вікнах стояли сусіди і сусідки й дивилися. Мендель витягнув ключі, ще раз відчинив крамничку, зайшов до заднього покоїку та зняв із цвяха червоний оксамитовий мішечок. Він подув на нього, здмухуючи порохи, опустив жалюзі, замкнув двері й передав ключі Сковронеку. Із мішечком на руці всів він до авта. Двигун загудів. Фари засвітилися. З кількох вікон почулися голоси: «До побачення, Менделю!» Мендель Зинґер схопив Менкеса за рукав і сказав: «Завтра на молитві оголосиш, що я офірую триста доларів для бідних. Бувайте здорові!»

І поїхав разом зі своїм сином на Бродвей, 44, у готель «Астор».

XVI

Жалюгідний і скоцюрблений, у кафтані, що вже аж відсвічував зелено, із червоним оксамитовим мішечком на руках увійшов Мендель Зинґер у вестибюль, розглядав електричне світло, білявого портьє, біле погруддя невідомого божества перед входом на сходи і чорного негра, який уже настрополився було відібрати в нього мішечок. Він увійшов у ліфт і побачив себе в дзеркалі поряд із сином, він заплющив очі, бо йому запаморочилося в голові. Він помер, він уже ширяє в небесах, і цьому нема кінця-краю. Син узяв його під руку, ліфт зупинився, Мендель по безгучному килиму пішов довгим коридором. Він розплющив очі, щойно опинившись у кімнаті. Своїм звичаєм насамперед підійшов до вікна. І вперше побачив американську ніч зблизька, небо, підсвічене багрянцем, палахкотливі, іскристі, крапельні, миготливі, червоні, сині, зелені, срібні, золоті літери, зображення і знаки. Він слухав галасливий спів Америки, дудніння автомобілів, сурмління, рев, дзеленчання, вереск, скрип, свист і завивання. Навпроти вікна, до якого прихилився Мендель, щоп'ять секунд з'являлося широке усміхнене лице якоїсь дівчини, що все складалося із розсипаних іскор і цяток, осяйні зуби на відкритих устах із суцільного кусня розтопленого срібла. Назустріч цьому обличчю плив рубіново-червоний, спінений кубок, сам перевертався, виливав свій уміст у цей розкритий рот і відпливав, щоби за мить з'явитися вже знову наповненим, рубіново-червоним і білосніжно спіненим. То була реклама якогось нового лимонаду. Мендель захоплювався нею як досконалим утіленням нічного щастя і золотого здоров'я. Він осміхнувся, кілька разів подивився, як з'являється і зникає зображення, а тоді знову обернувся до кімнати. Там стояло розстелене його біле ліжко. В кріслі-гойдалці колисався Менухим. «Сьогодні я не спатиму, — сказав Мендель. — Ти лягай, а я посиджу коло тебе. В кутку ти спав, у Цухнові, коло плити». — «Дуже добре пригадую день, — завів Менухим, зняв окуляри, і Мендель побачив голі синові очі, сумними і втомленими видались вони йому, — пригадую передполудне, сонце дуже ясне, кімната порожня. І ось підходиш ти, підносиш мене, я сиджу на столі, а ти дзеленькаєш ложечкою об склянку. То був чудовий дзенькіт, я хотів, та я хоч сьогодні міг би його скомпонувати і заграти. А тоді ти співаєш. А тоді починають бамкати дзвони, старі-престарі, як велетенські важеленні ложки вдаряють вони об величезні склянки». — «Далі, далі», — сказав Мендель. Він теж достеменно пригадує собі той день, коли Дебора пішла з дому готувати подорож до Каптурака. «Із ранніх літ це єдиний спогад! — сказав син. — А тоді вже надходять часи, коли Біллесів зять, скрипаль, грає. Щодня, здається, грає. Він перестає грати, але я і далі чую його, весь день, усю ніч». — «Далі, далі!» — благав Мендель тоном, яким він завжди спонукав учнів до науки.

«Далі довго нічого! А тоді одного дня я бачу велику червону і синю пожежу. Лягаю на підлогу. Повзу до дверей. Раптом мене хтось ніби підхоплює і виштовхує, я біжу. Я надворі, люди стоять на протилежному кінці завулка. “Вогонь!” — кричить щось із мене». — «Далі, далі!» — благав Мендель. «Далі нічого не пам'ятаю. Пізніше мені сказали, що я довго хворів і лежав непритомний. Після цього пригадую вже часи в Петербурзі, біла зала, білі койки, багато дітей у койках, грає фісгармонія чи орґан, і я голосно підспівую. А тоді лікар екіпажем везе мене додому. Якась висока білява жінка в блідо-синій сукні грає на фортеп'яні. Встає. Я підходжу до клавіш, вони лунають, коли я їх торкаюся. І раптом я граю пісні орґану і все, що вмію співати». — «Далі, далі!» — благав Мендель. «Не пригадую нічого, що обходило б