Читати книгу - "Третя світова: Битва за Україну"

1000 кубометрів, а за ціною 285 доларів. Проте несподівано для української сторони 31 грудня 2008 президент України дав вказівку керівникові «Нафтогаз України» Олегу Дубині перервати переговори в Москві, не підписувати угоди з «Газпромом» та негайно залишити територію Росії. Делегацію «Нафтогазу» відкликали. У зриві переговорів Ющенко звинуватив Тимошенко, вказавши, що вона працює на Росію, уряд якої пішов їй назустріч у газових переговорах в обмін на її пасивну позицію в грузинському питанні.

Тимошенко в боргу не залишилась. Вже в середині січня 2009 року вона відкрито заявила ЗМІ, що «переговори, які успішно рухалися, починаючи з жовтня 2008 року, з забезпечення України природним газом за ціною в 235 доларів для українських споживачів та транзит в межах 1,7–1,8 [долара на 1000 кубометрів на 100 км шляху] — зірвали через те, що українські політики, на жаль, намагалися зберегти «РосУкрЕнерго» як тіньового корупційного посередника… Переговори між двома прем’єр-міністрами, а потім між НАК «Нафтогазом» та «Газпромом» тими політичними силами в Україні, які отримали й далі планують отримати корупційну вигоду від роботи «РосУкрЕнерго»»[36].

1 січня 2009 «Газпром» оголосив, що припиняє постачання газу Україні через те, що не підписана угода. А розрахунки нової ціни для України мали базуватися на східноєвропейських цінах для російського газу. Прем'єр-міністр Росії В. Путін дав зрозуміти, що тепер Україні доведеться платити 470 доларів за тисячу кубометрів. Водночас різко скоротилися поставки російського газу до Європи, що йшли з використанням української ГТС. 6 січня європейські країни закликали Росію й Україну якнайшвидше врегулювати спірні питання та відновити регулярні поставки газу.

18-19 січня сторони повернулися за стіл переговорів й продовжили вести їх з урегулювання тих пунктів, які залишались недопрацьованими до 31 грудня 2008-го. Співвласників «РосУкрЕнерго» з українського боку — Дмитра Фірташа, а також Івана Фурсіна російська сторона звинуватила у зв'язках з кримінальним авторитетом Семеном Могилевичем та оголосила в розшук. Сам Могилевич розшукувався багатьма країнами, але спокійнісінько жив на дачі під Москвою та навіть з'являвся на світських раутах. Ціна на російський газ для України склала в кінцевому підсумку 232, 98 долара за 1000 кубометрів — з урахуванням 20-відсоткової знижки, про яку домовилися Росія та Україна. Транзиту ціну довели до 2,7 долара за 1000 кубометрів на 100 км шляху, що, на думку російської сторони, відповідало середньоєвропейській ціні, хоча ціна транзиту російського газу до Словаччини та Чехії в той момент складала 4 долари, а до Німеччини 4 євро.

Важливим елементом загальної угоди стало фіксування тарифів, за якими російський газ мав поставлятися споживачам в Україні. Відразу ж після підписання контракту РНБО «рекомендував» Національній комісії регулювання електроенергетики України (НКРЕ) підвищити ціни на газ для груп населення, які споживають великі обсяги газу, спочатку на 35 %, а потім ще на 5-10 %. Зрозуміло, мова йшла не лише про населення, але й про промисловість, яка в основному зосереджувалася в східних регіонах України. Тимошенко категорично виступала проти підвищення тарифів на газ. Проте «Нафтогаз України» все ж таки підвищив тарифи. У червні 2009 року Тимошенко довелось втрутитися в питання щодо тарифів відкрито: «Я категорично заперечую проти підвищення ціни на газ для людей. Я взяла зобов'язання, що протягом цього року ціна на газ для населення не зміниться, і я дотримаюсь свого слова… Коли людям й так важко, ще піднімати для них ціни на газ! І я не розумію це розпорядження Президента». Зрештою Тимошенко свого домоглася: тарифи не зросли.

Намагаючись знизити рівень енергетичної залежності України від Росії, уряд Тимошенко планував розробити програму енергозбереження та диверсифікації джерел енергоресурсів. Тимошенко також пропонувала шукати варіанти поставок енергоресурсів з інших регіонів світу: Середньої Азії, Азербайджану, Близького Сходу, арабських країн та навіть Європи. Подолавши протистояння команди Ющенка у газовому питанні, Тимошенко у другій половині 2009 року намагалась домовитися з Януковичем про створення коаліції в парламенті БЮТ та Партією регіонів, щоб створити абсолютну більшість та внести зміни до Конституції з метою ще більше обмежити повноваження президента. Проте Янукович не ризикнув піти на союз зі своєю вічною суперницею і у вирішальний момент вийшов з переговорного процесу.

Розділ 7

Президент Янукович 2010-2014

Президентські вибори 2010 року

Добу правління Ющенка-Тимошенко ще довго аналізуватимуть економісти, історики та політологи. Деякі спостерігачі відзначають, що проблема навіть не в асинхронності дуету Ющенка-Тимошенко, не в тому, що вони так і не стали союзниками і впродовж усього свого політичного «співжиття» вбачали один в одному суперників. Проблема в тому, що ці люди не змогли змінити існуючу в Україні політичну систему, викорінити авторитаризм та корупцію, яка ще більше укріпилася за часів Ющенка, змінити партійно-олігархічну структуру. Саме тому Януковичу, котрий змінив Ющенка, вдалося розвернути Україну до авторитаризму часів Кучми. Як відзначив один із лідерів руху «Україна без Кучми» Володимир Чемерис, «Україна залишилася з Кучмою, тільки тепер він має інше прізвище». Це прізвище — Янукович.

Спроба домовитися з Януковичем та Партією регіонів про створення політичної коаліції ні у Ющенка, ні у Тимошенко успіхом не увінчалася. По-перше, через те, що самі колишні «помаранчеві» соратники та партнери спільної мови не знайшли. По-друге, Янукович, який мав на той час достатньо великий рейтинг, в той час як рейтинг Ющенка впав до 3 %, опирався на потужну політичну партію та на донецький клан в обличчі головного спонсора — мільярдера Ріната Ахметова. Тобто, відчуваючи свою силу, домовлятися Янукович ні з ким не став. Було очевидно, що брати владу він буде самостійно, однак, не без можливих альянсів з партіями «третьої сили». Тобто партіями-новачками, з якими можна буде співпрацювати на майбутніх парламентських виборах, щоби забезпечити пропрезидентську стабільну більшість у парламенті.

У червні 2009 року Верховна Рада ухвалила рішення про проведення президентських виборів 25 жовтня 2009 року. Але після того як президент Ющенко опротестував це рішення в Конституційному Суді, український парламент призначив нову дату виборів — 17 січня 2010 року. Вибори проводились, як і раніше, за принципом абсолютної більшості. Якщо хтось не набирав абсолютної більшості голосів (50 % тих, хто прийшов на дільниці +1 голос), мав відбутися другий тур для тих двох кандидатів, що набрали найбільшу кількість голосів. У другому турі перемагав той, хто набрав більше голосів.

Сама передвиборча кампанія розпочалась заздалегідь, ще до формального оголошення старту: політичні партії намагалися реанімувати свої союзи і коаліції заради успіху лідерів. У передвиборні перегони включились 18 офіційно зареєстрованих кандидатів (15 чоловіків та 3 жінки). 10 з них були