Читати книгу - "Шоколад із чилі"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Пробач, будь ласка.
Лінка глянула йому в очі. Перепросини здавалися щирими.
— Пробач, сам не розумію, що зі мною коїться. Я зовсім не хотів тебе образити. Просто… іноді не даю із цим ради, — мовив він якось сумно, безпорадно. — Я із задоволенням прочитаю твою статтю. Не хочу, щоб ми ворогували, у мене й так недругів досить. Скрізь. Крім того, мені страшенно бракує журналістської роботи. Це було моє життя, а тепер доводиться скніти в цій чортовій Варшаві.
— У тебе якісь неприємності? — Їй раптом стало шкода Оскара. Він стояв перед нею, такий маленький, товстий, кумедний. І здавався таким неймовірно, страшенно нещасним.
— За п’ять хвилин не розповіси. Може, іншим разом. А поки що давай роздрук. Мені справді цікаво. Чотири сторінки про Оркестр? Я й не підозрював, що це така цікава тема.
Як і в Лінки, у пана Антонія теж був кепський настрій. Щойно вона прийшла, він відразу вилаяв її за надто легке вбрання в таку холоднечу. Тоді дорікнув спізненням, хоча було лише п’ятнадцять по четвертій. Але нагримав не лише на неї. Пані Стасі теж перепало за не надто гарячий чай. А ще йому здалося, що чашка не досить чиста й печиво не зовсім свіже. «Що це з ним таке?» — дивувалася Лінка. Вона знала його досить давно, щоб переконатися, що в глибині душі пан Антоній — добра людина. Мабуть, щось трапилося.
— Ну, і чого сидиш там і не озиваєшся? — буркнув він нарешті. — Краще йди й допоможи Стасі з посудом, більше буде користі. Вона вже навіть склянки не може як слід помити.
«Точно щось трапилося», — подумала Лінка. Адже пан Антоній завжди захищав пані Стасю. Посварилися?
— Добре, я піду. А ви не забули, що нині має прийти Лукаш? Він хотів висіяти насіння до горщиків, треба буде їх десь поставити… Може, на кухні?
— Насіння, насіння, — буркотів пан Антоній. — Ті часи однаково давно минули, не повернеш. Може там собі бути люпин чи й не люпин, її більше не буде!
Він ледь не плакав. Несподівано для себе самої Лінка підійшла до старого й легенько погладила, його долоню. У нього була стареча, вкрита зморшками й темними плямами шкіра, проте руки випромінювали дивну силу. «Мабуть, колись він був дужим чоловіком», — подумала Лінка.
— Розкажете про неї? — наважилася запитати. Це було не вперше, та на диво, саме нині розгніваний на весь світ пан Антоній заговорив.
— Ти коли-небудь закохувалася, дитинко?
Лінка мовчала.
— Якщо ні, то із цієї історії ти небагато зрозумієш.
— Закохувалася, — тихо озвалася Лінка, але старий не почув.
— У неї було світле, хвилясте, довге волосся, вона часто зав’язувала його в кінський хвіст.
— Так, як я тоді… — пригадала Лінка.
— То була найвродливіша жінка, яку я будь-коли бачив. Вона була така гарна, що позувала художникам тут, на Саській Кемпі. Усі в неї закохувалися, а вона обрала мене. Любила сидіти на цій гойдалці. Ми зустрічалися майже рік.
— І що було далі? — ця історія захопила її.
— Нічого. Далі не було нічого.
— Але чому?
— Знаєш, дитино, що таке мезальянс?
— Ну, знаю…
— Так отож. Вона була багатою, а я походив з бідної родини. Її батьки не хотіли, щоб ми зустрічалися й забрали її за кордон. Більше я ніколи її не бачив. Авжеж, більше ніколи.
Чомусь Лінці здалося, що пан Антоній щось замовчує. Усе це скидалося на заздалегідь завчену оповідку. А може, усе й справді так було? У ті часи поняття мезальянсу дійсно існувало, у цьому Лінка не сумнівалася.
Того пообіддя він більше нічого не розповів, але Лінці здалося, що йому полегшало. Настрій у старого покращився, а коли прийшов Лукаш і піднявся нагору, щоб показати торбинки з насінням, пан Антоній узагалі просяяв.
Знову поверталися разом.
— Мезальянс? — Лукаш помітно здивувався, коли Лінка коротко переповіла йому сьогоднішню розмову. — Тобто вона була для нього занадто бідна?
— Навпаки. Це він був бідний, вона багата, і її батьки заборонили їм зустрічатися й вивезли її за кордон.
— То все туфта, — сказав Лукаш. — Коли я йшов на кухню й висаджував з пані Стасею рослини, то дорогою оглянув дім. У буфеті щонайкраща майссенська порцеляна, скрізь повно антикварних речей, картини на стінах, деякі з них варті кількадесятьох тисяч злотих, як на мене… Я на цьому знаюся. Якщо він був бідним, походячи з такої родини, то в мене на долоні має вирости мальва або люпин. Ось так.
Лінка думала про питання пана Антонія. «Ти коли-небудь закохувалася?» — лунало їй у вухах. Зняла з полиці календар, той, що збиралася подарувати Адріанові на Різдво. Раптом коханий став перед очима мов живий. Вічно розкуйовджене волосся, щира посмішка, уся та ніжність, яку він завжди їй дарував. Колись. Вона так за ним сумувала. Спершу сподівалася, що може, завдяки Лукашеві залишена Адріаном рана якось затягнеться, але все було не так просто. Не кажучи вже про те, що Лукаш зовсім нею не цікавився. Спочатку їй здавалося, що це не так, але коли він відмовився збирати з нею гроші для Оркестру, Лінка переконалася, що помилялася. Бо якби вона йому подобалася — пішов би за нею на край світу. А тут навіть до торгового центру прогулятися не захотів.
Розгорнула календар на першій сторінці.
«Я сумую за тобою, Адріане», — написала у віконці з датою 1 січня. «Не зустріла з тобою Нового року, і це був найгірший Новий рік у моєму житті». 2 січня. «Сумувала за тобою від самого ранку. Ідучи до ліцею, проминула будинок з „Оксамитом“. І згадалося, як ми пішли туди вперше». І далі: «Якби ти був тоді зі мною на Оркестрі, мабуть, я знала би, що робити». І останній запис. «Сьогодні пан Антоній запитав мене, чи кохала я коли-небудь. Так. Кохала. І на жаль, продовжую кохати. Весь час думаю, що ти лише так це сказав, може, це неправда, адже нічого не сталося, чому ж тоді?..»
«Звісно, таке завжди закінчується сльозами», — подумала Лінка, витираючи з якоїсь імпресіоністичної картини солону краплину.
— Усе гарне закінчується. Можеш собі поплакати над цим календарем, але тепер закрий його й припини рюмсати, зрозуміла? — голосно сказала Лінка собі. Їй зробилося смішно.
— Ти що? — запитала крізь прочинені двері мати. — Плачеш чи смієшся? Ти з кимсь розмовляєш?
— І те, і те, мамо… Усе відразу.
Вона знову засміялася, а тоді розридалася.
— Сподіваюся, це не тому, що ти нікуди не їдеш на канікули? Мені так шкода, донечко, але в мене немає…
— …грошей,
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Шоколад із чилі», після закриття браузера.