Читати книгу - "Вибрані твори"

— Ледве з воза не злетіла — ноги пересиділа. І ч, як голками коле. — Ще переляк не зійшов з дівочого обличчя, а вже в голосі тремтіла насмішка з себе. — Спасибі, Дмитре Тимофійовичу, що підвезли калічку.

— Коли ще маєш пробити ногу — наперед скажи, я небезпремінно виїду в поле, — усміхнувся.

— Авжеж, було б за ким… На добраніч! Хай все добре сниться вам.

— Все добре і ти.

— Таке ви скажете.

Похилила голову і простягнула назустріч парубкові руку, майнула кучерями і пішла самотньою вулицею. Тінь від валка граблів відбилась на дівочій блузці, коливалась, наче зубцями розчісувала коси.

І довго на своїй руці Дмитро чув дотик несміливих пучок і хвилююче тепло.

…Данько непривітно зустрів Дмитра.

— Чого б це я так пізно валандався? Ти скоро мені худобу на одні кісточки засушиш.

— Тоді їхні мощі в Києво-Печерську лавру здасте. Читали: на судовому процесі призналися отці, що мощі святих з кісток худоби майструвались?

Данько аж підскочив на місці, наче хто його швайкою кольнув:

— Брехня! Ще мені одне слово скажи — і трясцю, а не воли получиш!

— Мене трясця не бере. Скільки коло Бугу в долинках не ночував, і хоч би раз тріпонуло. — Вийшов на вулицю легкою пружною ходою. Байдуже було, що позаду лаявся розлютований Данько, а його жінка теж щось образливе кинула навздогін. Після зустрічі з Югиною все здавалось незрівняно хорошим, і на душі був такий спокій, як в ті хвилини, коли з радістю закінчуєш любу роботу.

Мати ждала його, діждатись не могла.

— Та й припізнився ж ти, Дмитре.

— Припізнився? А я й не помітив, — усміхнувся, тільки так, що здригнулась складка біля уст на правій щоці, навіть нижню губу підібрав тугіше до верхньої, щоб не помітила стриманого хвилювання. Та хіба ж заховаєшся від всевидючого ока, утаїш що? Вже коли він увіходив у двір і подивився на неї, — відчула, що легше стало на його серці, і скупа радість, перемежована з невсипущою турботою, заколихалась у грудях.

— Ходи, сину, вечеряти.

Дмитро пішов до хати, а вона, освітлена місячним сяйвом, стояла посеред подвір'я, невисока, пругка, з незігнутим станом. З-під кички пробивалося два пасма волосся і тінями облягало високе чоло, заскороджене боронами років. Крізь посноване тонке кросно зморщок ще тихо проглядала прив'ядаюча краса, як в осінній день крізь сітку павутиння проглядає в затінку калинове гроно.

XXІІІ

Вогонь погасав, і чорні челюсті печі, неначе розкрита паща, світилися червоними зубами жарин. Часом синій зубцюватий гребінь полум'я, пробиваючись знизу, проскочить по сизо-гарячому вугіллі, і тоді на стінах розгойдувались три тіні. Югина проворно бігала по хаті, рихтуючи на стіл миски і вечерю. На покуті сидів Іван, біля нього Марійка, натомлена денною працею і рада, що, нарешті, чоловік привіз у клуню ярину.

— Оце в мене вже й серце стало на місце — ні дощ не намочить полукіпки, ні худоба не розмервить.

— В тебе воно, серце, таке: п'ятдесят один раз стає на місце і стільки ж зіскакує, — студить юшку в ложці Іван; і витягнуті трубкою губи ворушать цурпалками коротких вусів.

Та Марійка сьогодні розм'якла, як віск, і навіть гадки не має підштрикнути словом чоловіка. Аякже, врожай лежить в засторонку, на галяві просо (сьогодні надвечір ходили дивитись), хоч і рідке, однак без головні і волотки має великі. До того ж завтра неділя, можна встати пізніше, бо, казав же ж той, є за ким відпочити: викохала дочку проворну, роботящу.

— Сідай вечеряти, — лагідно освітила зором всю постать своєї одиначки.

Югина примощується біля матері.

— Це б коли худоба, щоб озимину після жнив кинута в землю. Бач, на ранньому в цьому році вродило, а на пізньому — голою косою тнуть. Всяка билинка, наче чоловік, тепло любить, — обережно несе з полумиска ложку Марійка.

— Хе. Навіть баба може діло сказати, — прислухається Іван.

— Може, неправду кажу?

— Хто ж каже? От наші з созу мають скоро дістати худобу, реманент.

— То що з того?

— Як що? І ми в пору засієм.

— Таки не виписався? Обманув мене. Скільки тобі казала!.. — здіймає голос.

— І не випишуся. Ти мені ці теревені не торочи. От настренчили куркульські підголоски… Досить щоднини кланятись в ноги за свою кривавицю: зореш поле — відробляй, привезеш яку там копу — відробляй. З лісу ломаку притягнеш — відробляй, — увесь вік відробітки з'їли. З старців хочеться вибитись. Не кривись, Марійко, бо не пособиться.

— Діди наші жили — созу не знали, батьки наші жили — созу не знали, і ми без нього проживемо! — як завчене вичитує Марійка і вже почина постукувати держаком ложки по столі.

— Ми й без панської землі в комірному жили, та не схотіли ж так вікувати.

— Земля — одне діло, а соз — інше діло. На трясця він мені здався. Бач, як люди визвірились на тебе. Ніхто худоби не дає.

— Хіба то люди? То куркульня.

— Куркульня — не куркульня, а виписуйся.

— Нагадай козі смерть. Тобі непотрібний соз, так Югині потрібний. І її згноїти на чужій роботі хочеш? Пустиш на заробітки, як сама колись чманіла? Коли ми і середину, і жили пообривали на чужому, так хай хоч діти не обривають. Хватить вічними наймитами бути.

Знає Іван, чим вразити жінку, і Марійка осікається, з зітханням поглядаючи на дочку.

— Дивися ж, якщо не теє, то виписуйся скоріше.

— Іще що скажеш?

— Ви не бійтесь, мамо, спільний обробіток землі — тільки полегкість для нас. Це на комсомольських зборах доповідач з області казав! — обзивається Югина і червоніє, що так невміло, непереконливо сказала. Ніяково поглянула на батька, а той, підбадьорюючи її, кивнув головою. — В Івчанці добре працюють гуртом люди. Дуже добре. Не нахваляться своїм життям.

— Розумна не на свої роки стала. Вийдеш заміж, тоді хоч в комунію записуйся. — Сердито йде у другу хату.

— Хе! Значить, разом будемо, дочко, матір лякати, — усміхається Іван Тимофійович. — Тільки не з дуже лякливих вона в нас. Драгун та й годі. А про Івчанку ти вірно сказала, По-новому люди почали жити. Дружньо. Агроном помагає. Куди нашим врожаям до їхніх.

Потягнувся до свіжої газети. Загрубілі пальці обережно, з приємністю розгорнули пахучий папір, уже покритий ворсинками пилу. Газета для Івана Тимофійовича була завжди ясним святом. Вона не тільки єднала його з усім світом, а піднімала над буденними турботами; не говорила, — виспівувала найдорожчі слова, розкривала ті дороги, до яких